— Розкажіть, тіточко, за той чудний цвіт та й розкажіть! — як тотІ кавки ми кванькали.
— Ей, люде добрі! Тож-то навісні діти, — одмовляеся тета, але ми все своє піємо.
— Та хіба вам і розкажу.
Ми посідали вкруг тітки, потихли та слухаємо.
— От видите, діточки, оттак було…
Іще була дівкою, а молодою, та гуляла без журби і клопоту тогді я. А за тих літ де то коли погадалося, що буде й старість та нудний вік такий!.. — похитала головою тітка, та щось так слези їй у очах стали. Она, видите, ще й досі дівувала.
— Де, де! Бувало, як посходимося дівчата, то вже з утіхи гудимо, як тота пчола у петрівку, а щебечемо, як воробня яка.
Раз от так нас було зо шість. Говоримо се й те, а небіжка присяжна, Горпина, — гарна то була дівка, каже нам, що була у ворожки Стасихи, та радила їй она, аби пішли урвати чудного цвіту, то з ним, що й схоче, потрафить зробити. Цікаві ми всі були на той чудний цвіт, розпитували. А мені то вже не знать що діялося: така була я на те цікава. Нічо я не кажу товаришкам, а лиш скоро розійшлися ми, я бігом до Стасихи по раду за той самий чудний цвіт… Стасиха, ворожка, сиділа тогди по конець села, де тепер красний вигін на толоку.
Приходжу я до старої Стасихи, застаю її саму вдома. Она була вдова, стара дуже жінка. Та казали люди, що знала ліки та ворожбу усяку. Скільки її не пам’ятаю, все сама та сама у своїй хатині чепіла. Про то була дуже добра і з кожним приязно, а найліпше з дівчатами говорила.
— А хто там? — запитала стара з хати, коли я до дверей заковтала.
— Я, паніматко! Дівка Настя Белеєва!
Одчинила стара, впускає до хати та й просить мене сісти на лаві.
— Чого ж ти, квіточко, така гарна й ладна, до мене? — питає Стасиха, та й мене по лиці погладила сухою студеною рукою.
Я й кажу, чого прийшла.
— Ой, лебідонько моя! Нащо ж тобі чудного цвіту, коли нівроку ти сама красна і гожа як цвіт? У тебе також так є щаслива доля.
— Матусенько, зробіть ми волю та уповіжте за чудний цвіт. Чей я його добуду. Будьте ласкаві, голубонько!
— Чекай же, цікава дитино… Оно, те зілля, раз що дуже далеко шукати й уночі по него йти, а друге — хто його не принесе, той і долю свою віднесе, і більше з нею не побачиться. Затям же, дівонько: я ти вповім, але сли не підеш і не принесеш, то тілько й мала ти долі, небого! — Устромила очі на мене та чекає, що я скажу.
— Бабусю, кажіть лиш, я піду та й принесу.
Стара посмутніла і, мов не чуючи мене, почала шпортатися в якімсь зіллі. Одначе я не полишала її в спокої. Врешті вона сіла на стільчику, піднесла руку до мене та й так говорить:
— Коли ж хочеш, доню, мати чудний цвіт, то йди ж. Як настане новий місяць, тогди вечером уберешся ціла біла — аби іншої й шматочки не було, лиш саме біле платтє. Коли вже переберешся, не бери із собою ніякої меринді, лиш білу хустину у руки. Потому підеш просто ген у той чорний ліс, що його зовуть Сиглою. У Сиглі йди дорогою тою, котра тобі перша прийде на очі й на гадку.
Тота ж дорога заведе тебе сама. У саму північ зайдеш аж на місце… Коли будеш іти дорогою, будуть тебе пуджати усякі блуди, всякі мари, а ти лиш не ставай, не бійся, не обзирайся, а йди своєю дорогою. Буде не раз і страшно… Коли зайдеш аж на облаз гладкий, на велику полянку у самім найтемнішім великолісі, побачиш на середині поляни зіллє високе, як хлоп. Почекай там. За часок учуєш, як лусне чудний цвіт.
Як лусне, бігцем зірви розпалий цвіт рукою через хустину та й додому чимскоріше. У тім цвіту доля буде твоя, у нім сила чудна: що схочеш від того цвіту, удієш і добудеш.
А як вернешся, не діставши цвіту, то, небого! Загирила вже свою долю!
Пішла ж я додому, а вдома мені до нового місяця й робота в руках не держиться, і вночі не спиться.
За тиждень настав і новий місяць. Саме перед святим Іваном. Я нічого не кажу, ба й сестрі навіть ні, лише збираюся на вандрівку поночі. Але мовчки, тихцем. Затямила добре приказ ворожки та й, окрім хустини білої в руку, більше нічого з собою не взяла. Як запало праведне, зійшли зорі, тогди пішла я, а мамі кажу, що до тети зібралась.
Іду ж я, минаю поволі поля і сіножаті, і корчі, і полянки, і лази й образи, та й опинилася край густого темного лісу. Якась доріжчина переді мною, я й пішла нею, куди б не повела. Досі не боялася я, аж поки не зайшла у глибокий ліс. Хоч дрожу майже ціла, але однако йду.
Що ступлю вперед — усе нова мара. Видиться мені, що он за грубою ялицею наставив якийсь збиточний лице блистюче, хитає головою, ніби мене кличе, очиці його світять, як той мишачий огонь. Я підійшла ближче, а він — пропав би! — як ласиця на верх дерева!.. Жах мене бере все більший.