Іду я далі… На гіллястім старім буці поміж росохами і конарями низькими лежить собі, розверся, як у перині, і ногами колише. Люльку курить він, а дує огнем й іскрою з неї, аж видкося доокола. А сам у сукмані, у чоботях, підківками цоркає, а перебендює на буці поміж гіллям, ніби йому там так і вигідно. Мені аж смішно стало; іду далі, а стежка вела попід той самий бук. Раптом той з дерева перед мене на ноги: цуп! Зо страху аж присіла я, та нім натямилась, дивлюсь — нема вже й нічого.
Прийшло ми на гадку, як казала Стасиха: «Не бійся, лиш іди!» Отже, я так і роблю. Йду знову. Передо мною біжить стежка чим раз вужча, тонша, ледве її й виджу. Уже десь мало бути до півночі, коли чую — щось заводить, аж розпадається. По цілому лісі відзивається стома голосами. Я повільніше йду, а все, що ближче, чую, ніби дітвак чого плаче. «Ей, то мара знову якась», — подумала та й прискоряю. Аж ту мене лап щось за запаску, я заляклася, мало не застигну.
Якась приблуда мала, ледве шо лиш виджу, коло мене, держиться мене і ніби просить чого. Дивиться на мене так пильно, а ручками вгору тягнеться. Неначе взимі по мені мороз пішов, не можу ні поступитися, ні слова марного речи.
Очуняла я знову трохи, див’ю, а мале росте, чимраз, то вище, уже мені понад головою, ба верх ялиць високих досягає… Та й от згори ніби за мною шукає великою довитою рукою, уже от-от мене схопить. Мені щось і мову й ум взяло. Нема рятунку, думаю…
Не знаю сама, нині й не згадаю, як оио сталося, що яла я нараз утікати. Куди і як я утікала, уже не тямлю, помежи тісні гущаки несло мною, як вітрами. А за мною хтось гнав, ломлячи патиччя по землі і сміявся лукаво: «ха! — ха-ха! — угу! — угу!»
Упівнежива, подерта, бігла я до самої зорі ранньої наполошена нечистим, та аж зупинилася на якійсь пустополиці…
Ми, дітвора, думали, що еще буде далі розказувати тітка, но она, небога, лише сльози з очей утирала та мовчала.
— Та що потому діяли ви, тіточко?
— Говори до вас… — відказала тета якось уже прикро — Що? Нічо!.. Ковиріла я десь зо два роки по тій вандрівці, мара взяла й долю мою. А лукава Стасиха, от як несамовита ворожка, ще було й сміється з мене, що далася марі одігнати.
Володимир Росковшенко
Народився в сім’ї українського письменника Івана Росковшенка (1809–1889), який відомий як автор кількох підробок під народні думи. В. Росковшенко писав фантастичні оповідання в гоголівському стилі. З його творів вдалося виявити повісті «Чаровница» («Беседа», 1872, № 9), «Маруся» («Русский Вестник», 1867, № 5) та цикл з двох оповідань «Из малороссийских преданий» («Русский Вестник», 1867, № 2).
Оповідання «Шапка» та «Орендатор» подаються в перекладі з російської за журналом «Русский Вестник», 1867, № 2.
ШАПКА[9]
Село Високе, як сливе усі села в Україні, лежало в степу між байраками, на дні яких дзюркотіли невеликі струмки і зливались опісля у велетенський став, що густо поріс очеретом. На його берегах ліпилися крихітні вічно білі українські хати. Густі сади вишень і слив ховали їх влітку від цікавих очей. Далі на горі стояла старовинна кам’яна церква, довговічний свідок благочестя поміщиці, славної в колишні часи своїм багатством; за церквою йшли ще дві чи три вулиці, а потім починалися мочарі, обсаджені темними й стрункими тополями.
Ще було досить рано, але дорогами, що вели до села, їхало і йшло чимало селян. їхні строкаті групи, веселі голоси будили похмуру жовтневу погоду, дзвінкий перестук сільських конячин розлітався далекого закоцюрблих полях. День починався сірий і морозяний.
Тепер увесь цей люд квапився на ярмарок, куди вже з’їхалися купці із сусіднього міста з різноманітними предметами сільської розкоші та розмістилися в полотняних наметах. Надовколишні слобожани пригнали на продаж коней, свиней і самі стерегли своє добро, хто сидячи, хто лежачи на возах, а посередині майдану, якраз перед церквою, стояла для народу висока каруселя, де за гріш до нудоти закручувалися сільські красуні. Якийсь глухий гомін стояв у повітрі, як то завше буває над многолюдним зібранням; деколи з цього хаосу звуків виривався дзвінкий сміх дівочий, хвацька пісня підпилого парубка або енергійна божба жида, та небавом усі ці віддалені вигуки знову покривалися одним загальним гамором.
Уже, мабуть, була третя пополудні, коли Грицько і Тиміш зіткнулися лобами на ярмарці. Обоє були в літах і малися за заможних та мудрих господарів.