— Добридень, свате!
— Добридень, куме! — привіталися вони і вже почимчикували разом.
— А що купує сват? — спитав Грицько.
— Та смушкову шапку, куме, — відказав Тиміш.
— Еге! — кивнув Грицько. — Чи не диво, що і я вийшов купити собі баранячу шапку?
— Еге, — погодився Тиміш.
— А то я, свате, з самого ранку нипаю за тією шапкою, та все ніяк не приміряю — то велика, то мала.
Не пройшли вони ще й двадцяти кроків, як опинилися перед лавками, у яких можна було знайти все, починаючи від сала, дьогтю, і до картатих плахт, що були предметом гарячих пожадань багатьох українських кокеток. Перед одним із наметів красувалися чудові сірі баранячі шапки.
— Пишні шапки, — сказав Тиміш, підходячи до лавки.
— Добродію, що купуєте? Зайдіть до нас, у нас є все, — заторохтів жидок, підбігаючи до Тимоша, помітивши його жадібний погляд.
— Тьху, проклятий! А щоб тобі горіти в пеклі й не згоріти, жидові поганому! — відплюнувся Грицько, коли побачив, як довготелесий жидок тягне Тимка за свитку до своєї лавки. — Гей, Тимку! Зажди купувати! Та же бачиш, що то жид продає!
— Та чи жид не чоловік? — визвірилася чорна й худа жидівка, вигулькнувши з-за прилавку. — Чого ти, мазепо, відбиваєш купця?!
— Розкішний товар! — прицмокував Тиміш. — Вибирай і ти собі, Грицю.
— В землю западуся, а в жида не куплю! Ще тільки вчора наш дячок читав у книзі заборону християнам купувати у поганих собі одежу. Бо ж на нас православний хрест лежить.
— Ха-ха-ха! — засміялась, попискуючи, жидівка. — Певно, твій дячок був п’яний, і ти з ним!
— Не чував я щось про теє, куме, — відказав Тиміш і купив шапку, віддавши стару в придачу.
— Прощавай, добродію, — проводжав до дверей Тимка рябий жид. — Я продав тобі чудо, а не шапку. Раз вбереш, більше не знімеш! — ще й при цьому кланявся, що аж поли його довгого сурдута розліталися на всі сторони і відкривали запалий живіт, на якому теліпалося безліч брудних поворозок.
— А багатий товар! — прихвалював Тиміш свою обнову.
— Був би, може, й багатий, якби ти його не у жида купив. А то гляди, Тимку, не вийшло б тобі на зле з твоєю шапкою, — супився Грицько.
— Що буде, те й буде, куме, а поки що зайдем з тобою та вип’єм могорич, — з тими ото словами зайшли два приятелі в старезну обтріпану хату з вивіскою «Шинок».
Уже зовсім звечоріло, а приятелі все ще сиділи в шинку та попивали кисленьку наливку. Уже шинкар запалив свічку, коли вони попросили собі останню півкварту. їхні очі посоловіли і несамохіть заплющувались, голови намарне боролись, щоб не упасти на груди, але щоразу кивалися усе нижче і нижче. Нарешті Грицько не витримав, підпер голову руками, схилився на стіл і захропів.
— Ого, кум мій уже п’яний, — сказав Тимко співчутливо. — Піду пришлю за ним його жінку.
Але, встаючи, він помітив ще повну шклянку кумову та й подумав: «Не пропадати ж добру!» — і вихилив її одним махом.
— До-обра слив’янка, — облизався. — А лучче таки буде, як я кума сам до хати відпроваджу. — Грицю, Грицю! Пішли додому!
— Що таке? — промукав Грицько, не підводячи голови.
— Ходімо додому.
— Не заважай, сплю! — проказав Грицько, мружачись на вогонь.
— Ото дурень! Надумав у шинку ночувати! Жінка чекає, діти плачуть!
— Відчепися, вражий сину! Сплю! Сказано — сплю! Іди сам! — крізь сон бурчав Грицько.
— Ну, чортяка з тобою, лишайся, я і без тебе знайду дорогу!
Уже було дуже пізно, коли Тимко вийшов із шинку. Чудова темна жовтнева ніч зодягла околицю своїм похмурим покривалом, в незглибимій висоті переморгувалися між собою яскраві зорі. Жоден різкий звук не будив заснулої природи, лише десь далеко бубонів свою одноманітну пісню гомінливий млин та журливо вила собака.
— Піду покажу жінці нову шапку, — сказав Тиміш, дещо витверезівши на свіжому повітрі. Та ледве встиг зробити пару кроків, як налетів на тин і мало не розбив собі носа. — Оце ніч! Чорніша аніж очі в Хайки!
Він знову вийшов на гостинець, але незадовго побачив великого чорного пса, що розлігся посеред дороги і не зводив з нього очей. Тимкові враз здалося, що з очей сипляться іскри, а сам пес йому усміхається, скалячи зуби. Весь хміль куди й дівся. Тимко хотів був копнути собаку, але той шмигнув з-під його ніг і знову розлігся на дорозі.
— Ану геть, погана псюго! — грізно крикнув Тимко, а сам подумав: — Чи не правду казав мені Грицько, що мене лихо чекає? Може, цей пес і не пес, а відьма?
А собака тим часом так лагідно дивився на нього, так приємно всміхався, що Тимко й сам усміхнувся на всю пельку. Та не встигла та усмішка з вуст злетіти, як десь ізбоку хтось дико розреготався. Він озирнувся й побачив, що з-за рогу перехнябленої хати стирчить руда жидівська голова з рогами і кривляється. Холодний піт виступив на лобі в Тимка, він уже не міг ані кроку ступити, ані рукою ворухнути. Він хотів молитися, але жодна молитва йому на гадку не спадала. Зрозумів, що перебуває під владою якоїсь темної сили і не може чинити їй жодного опору.