З тими словами Тиміш очуняв. Перед ним стояла його жінка і човпла під бік:
— Дурню, п’янице поганий, гуляє по ночах, замість того щоб удома спати! Знайшов місце під каруселею валятися, як той пес смердючий!
— Проклятий жид! Правду казав кум! — похитав головою Тимко, ще лежачи на землі.
— Та вставай же, йолопе п’яний, бо вже другі півні піють!
— Жінко, подай шапку і свитку! — скомандував він, нарешті зводячись на ноги.
— Де ж я тобі їх візьму? Звідки мені знати, куди ти їх загилив? — скипіла баба.
— Нема! От тобі на! Ні шапки, ні свитки! Оце халепа! — зітхнув Тиміш і поплуганився додому.
— Пропив, собачий син! — голосила жінка, плентаючись за ним услід.
— Мовчи, жінко, ти того не знаєш, що я знаю, — спокійно, але суворо відказав Тимко.
Наступного дня у тому ж шинку він розповідав кумові свою нічну пригоду.
— А бачиш, не послухав мене. Тепера мусиш десять молебнів одслужити.
— А щоб я так жив, як у жида ще що-небудь куплю! — клявся Тимко.
— Оце що правда, то не гріх, — кивав поважно головою Грицько.
І ще довго зимовими вечорами розповідав на селі народ про те, як Тимко мало не потрапив чортові в лапи. Довірливі люди наївно вірять у тую оповідь і вислуховують її з замиранням серця та щоразу з новою цікавістю, може, всоте.
Переклад з російської.
ОРЕНДАТОР[10]
Холод, хурделиця надворі. Вітер, виючи, крутить снігом і наліплює його густими шарами на солом’яні покрівлі Засніжені хати ледве помітними пагорбами виділяються на білому обрусі безмежного українського степу. Мов мерці в білих намітках, стоять оголені дерева і простягають невідь кому своє довге гілля, даремно благаючи, щоб їх захистили від негоди. Хурделиця тим часом розгулюється дедалі сильніше, вона реве і пригинає все на свому шляху, крутиться і летить вузькими вуличками села, затихаючи десь у безконечних просторах снігових полів.
В одній із хат вогонь світиться особливо яскраво, його рожеві промені своїм тремтливим сяйвом освітлюють безлюдну вулицю і розсипаються вибагливо тисячами діамантів. Через крихітні віконця в хаті видніються темні тіні, і часом долинає звідти то срібний сміх дівочий, то зажурений спів козацької пісні. Це парубки й дівчата справляють свої досвітки. Тьмяне світло каганця намарне бореться з миготливим вогнем на припічку і якось без особливого бажання освітлює цю кімнату, повну людей. На лавах вздовж стін сидять чорноброві дівчата з роботою в руках, але тепер вона в них якось не йде в лад, зате насмішки, жарти, кпини так і сипляться зі всіх сторін під нестримний регіт. Парубки теж не відстають, і сміх із кожною хвилиною усе гучнішає, допоки хтось не задмухає вогню. Тоді враз усе змовкає і чутно в темряві лише солодкий шепіт, звук гарячого цілунку та деколи сердитий окрик дівчини, обуреної надто сміливим залицянням свого кавалера. А коли каганець знову спалахує, все повертається до свого ладу, начеб нічого й не трапилось.
— Кохана моя Ганю, — допитується стрункий білявий парубок, зазираючи в чорні з поволокою очі своєї коханої, — скажи мені, чого ти така зажурена?
— Та так, Петре, не знаю, — відказує дівчина.
— Неправда, серце мені підказує, що ти щось приховуєш.
— Але я й справді не знаю, чого мені так тяжко…
— А от я знаю… Це тебе зурочив сусідній панич, — сказав Петро, і його лице спохмурніло від важкого спогаду.
— Ще чого вигадав! — спалахнула Ганя.
— Не вигадав я, а правду кажу. Панич тебе кохає, а ти його.
— Щоб я його кахала? Дурню! Хіба ти не знаєш, яке те панське кохання? Нехай та дівка, котра пана покохала, лучче камінь на шию почепить та в воду скоче! Та хіба ж пан може кохати просту дівчину?
— Е-е, чого ти нас морочиш? — підхопили парубки. — Краще не відрікайся, бо ж усе село знає, що ти кохаєш панича!
— Ну що ж, кохаю то й кохаю! — гордо проказала Ганя.
— На те й пани на землі, щоб їх кохала така пані, як ти… — їдко шпигонув хтось із гурту.
— Дурні ви! — обвела всіх поглядом дівчина.
— Ну, це ми не вперше від тебе чуємо. Але це ти недобре робиш, що лізеш до панів, — ображено гомоніли парубки.
— Та брешете ж ви все! Як перед Богом, так і перед вами признаюся, що ніколи не кохала я панича. І вас теж нікого ніколи не кохала! Всі ви дурні, я скоріше чорта буду кохати, аніж таких йолопів, як ви!
Ганя не змогла більше нічого сказати, ридання здушили її горло, і вона залилася слізьми.
Самолюбство хлопців було уражене, цілий вечір вони вже не могли заспокоїтись і зиркали на дівчину спідлоба. Тільки один довірливий Петро залишався вірним Гані. Ані кпини товаришів, що він надаремне зітхає, ані Ганине з ним поводження, котре не відзначалося ніжністю, не згасили його почуттів. Він прив’язався до неї з чисто українською впертістю.