Оповідання «Біс на вечорницях» було уперше опубліковане в журналі «Современник» в 1852 році під назвою «Повість про те, як козак побував у Бахчисараї», але згодом воно перероблене автором і ввійшло у зібрання творів уже з новою назвою. «Біс на вечорницях» і «Життя через сторіччя» подаються в перекладі українською мовою за виданням: Сочинения Г. П. Данилевского. СПб., 1901, тт. 17, 19.
БІС НА ВЕЧОРНИЦЯХ[7]
Не такий страшний чорт,
як його малюють.
Йшов Явтух Шаповаленко віддаленим Ізюмським провулком, зазираючи у всі вікна і зачіпаючи всіх перехожих. Ішов присмерком на вечорниці, котрі справлялися вскладчину молоддю поблизької слобідки в лісі на водяному млині, і тому-то він розфрантився, наче павич. Сині панкові шаровари, щойно куплені на торзі, були туго-претуго перетягнуті паском, на якому висіли гребінець, коротенька люлька і дві червоні, десь підхоплені скиндячки; від цього стан хвацького парубка гнувся, мов тоненька стеблина од вітру. Холоші шароварів були заправлені у високі з залізними підковами чоботи. Поверх білої сорочки з синьою та червоною вишивкою під ковніром, на плечі була по-молодецькому накинута сіра, з чорними сердечками на поясі, свитка, а на голову вбрана висока з синім сукняним верхом шапка-бирка. В лівому його вусі теліпався ще з дитинства почеплений кульчик, а з кишені шароварів визирав кінчик жовтої з розводами хустинки. І йшов він, викидаючи різні коники. То пропхає голову у вузеньке віконце підсліпуватої вдови і над самим її вухом гукне: «А-гу!» То зовсім несподівано перед хатою волосного писаря почне на руках і ногах кататися колесом, гублячи в поросі то люльку, то хустинку, то капшура з тютюном, то посіє цілу доріжку п’ятаків; то поженеться за юрбою вичепурених дівок, і вони розлітаються від нього з вересками і зойками, наче зграя горобців од яструба… То, нарешті, угледівши двох сторічних дідуганів, братів Слив’яшних, вигукуючи «Ходив гарбуз по городу!», починає танцювати перед ними навприсядки. Чоботи його дзвенять підківками, вибиваючи молодецький танок. Густа пилюга летить стовпом і в її хмарі майне час од часу то бараняча шапка, то складка шаровар, то його вуса. З гуркотом летить повз розбита тарадайка лиманського церковного старости, який, звівши з подушок ошелешене обличчя, спросоня ніяк не може второпати, що перед ним діється, пролітає далі й щезає за рогом.
— Козачина! — прихвалює в одне слово ватага парубків, проходячи повз танцюриста. — Козачина, Явтуше! Козачина, Шаповаленко!
І Явтух розуміє, що він таки й справді козачина, бо врешті й сторічні брати Слив’яшні зводять погляд на нього, і його уважно розглядають очі тих людей, котрі уже третій десяток літ зранку до ночі сидять, наче могильні брили, біля своїх воріт і дивляться в землю, не підводячи голів ні перед чим на світі.
— Приємно жити на світі! Ох і приємно! — думає собі Явтух, манджаючи городами до лісу.
Струснув волоссям, насунув шапку, підтягнув тугіше паска і зиркнув на ясне зоряне небо… Зорі тремтять і буцім гойдаються, мов огники повітряних свічечок. Та ось із-за лісу хлюпнула хвиля ледь чутних звуків, далекий гомін і сміх. Хата мірошника небавом вигулькне з хащі дерев. А там гамір, галас, штовханина. І серед того всього красуня Найда, дочка мірошника…
— І що за краля ця Найда! — міркує Явтух, плуганячись пісками та пасовиськами і перестрибуючи то через очерет, то через рівчак, зарослий шуваром. — Хоч пан, хоч пропав! Скажу нині всім, що Найда — моя наречена і що я одружуюсь на ній! Побачимо тоді, як закомизиться старий мірошник!
Розсунувши кущі, він сміливо рушив через ліс. Темрява і мертва тиша довкола. Ні соловей, ні пугач не колошкають лісу. Поміж деревами проти місяця зблиснуло болото; через нього лягла дорога, вимощена гілками і колодами… Наблизившись до болота, Явтух бадьоро ступив на колоду, вицьвохкуючи хворостиною та нарікаючи на людську працьовитість.
— Оце-бо народ, тії ізюмці! П’ять літ шпорталися по пояс у воді, а вибудували такого моста, що й з. нечистим, прости Господи, не розминешся.
І раптом бачить — якраз посередині мосту всілося щось маленьке, худеньке, чорненьке і кудлате. Явтух іде, а воно сидить і тільки зелені вузенькі очка тремтять і світяться. «Киш!» — гукнув Явтух, а воно й вусом не повело, і тільки вертить чорним і довгим, як у собаки, хвостиком. Еге, кепські справи! Тільки спом’янув нечистого, а він уже навперейми! «Постій же ти, іродова душа, я тобі зараз покажу, як вашого брата учать!»