Здивуванню публіки не було меж. Всі завмерли, дивлячись на таємничу феску.
— Сеанс закінчено! — сказав вірменин, повільно і гонорово сходячи зі сцени. — Ви бачили! Ось сомнамбулізм!
Зчинилася знову метушня. Всі хотіли поглянути на нього зблизька, перемовитися хоч словом. Але таємничий невідомий щез у тлумі, наче у землю запав.
«Не віриться, — подумав Порошин, виходячи з зали практичної фізики. — Старі жарти на новий лад! Легковіри-французи не здогадались, що, мабуть, і вірменин був так само найманим шахраєм… Професор, помітивши розхолодження публіки і постійне зменшення кількості відвідувачів, вирішив удатися до хитрощів, аби підігріти їхню увагу. Та ж реклама, те ж саме шахрайство. До того ж і не надто оригінальне… Можна пригадати й відому хитрість американського журналіста, який для того, щоби підняти передплату на свій часопис, почав друкувати в інших виданнях дуже різкі й нахабні випади на самого себе від імені вигаданих осіб. Одні виставляли його дурисвітом і махлярем, інші — злодюгою і мало що не вбивцею, треті — розпусником. Все це змусило багатьох не на жарт замислитися: овва! Либонь, то чоловік неабиякий, коли про нього так галасують! Та й почали розкуповувати його часопис».
Минуло з того часу кілька місяців. Порошин вже й забув і про професора-сомнамбуліста, і про вірменина. Та якось ішов зі своїм товаришем Чубаровим через Луврський двір і бачить, що Чубаров розкланявся із якимсь чоловіком у фесці. Порошин пізнав вірменина.
— Як, ти з ним знайомий? — спитав Порошин.
— Іще б мені не знати такої відомої особи! Ми з ним колись мешкали на водах в Німеччині.
— І чим же він такий відомий?
— А він викликає духів, медіум і мало не заклинач зміїв.
— Годі! Ти, певно, жартуєш! — заперечив Порошин. — Звідки тобі знатися з ворожбитами?.. Ось послухай, що я бачив на власні очі.
І Порошин переказав про випадок з професором-ясновидцем. Чубаров замислився.
— Помиляєшся, то не шахрай. Не міг він бути в змові з сомнамбулістом. У цього вірменина, дідько б його дер, справді є деякі здібності… Але я тобі, Порошин, про них не повідомлю…
— А то чому?
— Бо ти за останній час щось дуже схуднув, став іще блідішим, і зіниці оно у тебе дещо розширені, і нервовий ти якийсь такий… Тобі це небезпечно розповідати…
— Та перестань! Розкажи, не муч мене, Я хочу, знати правду. Ти, мабуть, знаєшся з ним ближче/3 курортними знайомими так не розкланюються.
Робити нічого, Чубаров зайшов із Порошиним до кав’ярні на набережній Сени і розповів, що вірменин володіє таємницею переносити людину уві сні на сто років уперед.
— І ти цьому віриш? — спитав з хворобливою усмішкою Порошин.
— Ще б пак, — без особливого настрою відказав Чубаров. — Як не повірити, коли я сам завдяки йому побував у подібній мандрівці?
— І ти не шкодуєш?
— Можливо, з якогось боку навіть прикро.
— Прикро? Чому?
— Та тому, що не хотілося, а довелося прокинутись… У сні було так добре…
— Гм… І як же це він робить?
— Дає, уяви собі, якісь пігулки…
— Ох і спритні ж ті азіати! — роздратовано засміявся Порошин. — Ну, чи ж можна так морочити людей? Та він ще чого доброго й гроші дере?
— Аякже. Ше й немалі.
— Гм… Щоб мені рука всохла, коли я дам йому хоч би зламаного шеляга за ті брехні.
Чубаров, однак, був переконаний, що Порошин все ж не втерпить, але боявся за його здоров’я, котре ледве чи придатне було, на такі досліди.
Так воно й сталося.
Дізнавшись від товариша адресу вірменина, Порошин найняв фіакра і покотив на майдан Трона.
Вірменин мешкав з молодою і гарненькою дружиною. Гостя він прийняв не надто приязно.
— Ви можете перенести мене в майбутнє життя? — почав просто з мосту Порошин.
— Так… але тільки в майбутнє життя на землі.
— Звичайно… А де саме і коли ви мені дасте пожити в майбутньому?
— Та тут-таки, в Парижі… Інакше й неможливо. Ви заснете в моїй кімнаті і очуняєте в ній же за сотню літ. Тобто прокинетесь за секунду після того, як заснете.
— Нісенітниця! — з хвилюванням проказав Порошин. — Це, напевно, будуть якісь галюцинації від наркотичних засобів. Чув я про такі штуки!
— Видно, що ви вже пробували робити подібні експерименти, — сказав, усміхаючись, вірменин.