А пан орендатор, видно, добре знав жіноче серце, вивчив його слабі сторони і вдавав байдужого, граючи стару гру. Личко бідної дівчини палало, вкривалось темно-червоними плямами, жили на скронях напружено бились, посинілі вуста пересохли, а сльози готові були бризнути з очей. Нарешті, не витримавши цих страждань, вона встала і вийшла з хати.
Яскрава, мов день, морозяна ніч зустріла Ганю на дворі. З вишини тихо й спокійно дивився на землю місяць, а зорі, не наважуючись змагатися зі своїм старшим братом, скромно мигтіли в синьому обширі. Золотаве світло розливалося по всьому околі і зодягало його в загадкові тіні. Сумна, з бурею в серці, дійшла Ганя до своєї білої хати і спинилася на порозі. їй хотілося висловити своє горе цьому місяцеві, зорям, що так привітно сяяли. Чи так давно ще відомі їй були радість і спокій? Та як же тепер усе змінилося?! І навіщо їй Господь послав цього орендатора? Ганя водночас і кохала й ненавиділа, рада була б і забути його, та його образ весь час стояв перед очима.
— Ох, пане орендаторе, і чому я, нещасна, тебе покохала? — ламала Ганя у відчаю руки.
— То ти мене кохаєш, зіронько? — промовив до болю знайомий голос.
— Пане орендаторе! — з подивом скрикнула дівчина, побачивши його перед собою.
— Так, се я, моя Ганю.
— Чого ж ви покинули дівчат? Ідіть до них, там для вас справжня втіха, — дорікнула вона.
— Я для тебе всіх забуду. Яка мені втіха без тебе?
— Хіба ж то правда? Чи ж тобі не приємніше з ними, як зі мною? — не вірила своєму щастю.
— Кого ми кохаєм, того не проміняєм. Я, Ганю, тебе люблю.
Так переконливо він говорив, так сумирно чекав відповіді, що Ганя більше вже не сумнівалася в його почуттях.
— Коханий мій, і я тебе кохаю! Я аж зсохлася за тобою, не їм, не сплю… Боже, я на все готова заради тебе!
— Ох, золоте моє дівча! — палко промовив орендатор і притис Ганю до серця.
— А-а, собачий сину! Стерво! Так ось чого ти приперся до нашого села! Дівчат губити?! — розлючено закричав у цю мить Петро, вискочивши із засідки. — Я ж тебе провчу, поганцю! — І Петро вдарив його палкою, але так незграбно, що удар припав якраз на плечі бідної Гані, котра скрикнула від болю.
— їди додому, моя кохана, — сказав орендатор, — а я розправлюся із цим йолопом. — Він заштовхав дівчину в хату і продовжив: — Ну, Петре, човптися я з тобою не буду.
— Ти не хочеш? А я хочу, собачий сину! — вилаявся Петро і кинувся знову з ломакою.
— А я не хочу, — сказав спокійно пан орендатор і побіг вулицею.
— Е, ні! Накладу я тобі в спину! — заверещав Петро і метнувся навздогін. — А що? Дістав?! — тріумфував Петро, наздогнавши пана й схопивши його за чуба. Як не рвався той, не кричав од болю, та Петро знай гостив ломакою, що панові аж в очах світилося.
Вже рожеве зимове сонце стало сходити над білими полями, а Петро досі ще хрестив пана орендатора.
— Гей! Ти що, хочеш вербу дрючком перерубати, чи що? — гукнув до нього, регочучи, якийсь дядько, проїжджаючи санями через греблю.
— Тьху! А то що за чортовиння! Де ж орендатор? Ото оказія! — сплюнув Петро та й поплентався додому, ніяк не розуміючи, як зник його суперник і як так могло вийти, що він дерево узяв за чоловіка.
Наступного вечора Ганя знову чекала з нетерпінням на досвітках, коли з’явиться її коханий. Та вечір минув, а його не було.
Уже вона підходила до своєї хати, коли почула коло вуха любий голос:
— Добривечір, дівчино.
— Добривечір, пане орендаторе. Що сталося, що вас нині на досвітках не було?
— Та щось мене ваші хлопці не дуже люблять.
— Дурні! Вони всі одного пальця твого не варті, — гаряче відказала Ганя.
— На досвітках мені більше бувати не можна.
— А то чого? Наплюй на них.
— Хіба тобі, моя кохана, Петро нічого не розповідав?
— А я йому й так не повірю. Я тільки тебе кохаю.
— Я це знаю, — сказав орендатор, захоплено пригортаючи дівчину.
— І ти мене кохаєш? — довірливо питала вона, зарані впевнена у відповіді.
— Кохаю тебе, моя лебідонько. Ніхто тебе у мене не відбере, — сказав пан і поцілував Ганю у вуста. Жагучий вогонь бажання пробіг по всьому тілу від цього поцілунку, голова запаморочилась. Вона знесилилася й забула про все на світі.
— На досвітках нам не можна більше бачитися. Приходь до мене, Ганю, — шептав їй на вушко пан.
— Прийду, мій коханий, — відказала вона в забутті.
— Приходь завтра до мене на Млин, коли місяць зайде. Я тебе чекатиму на греблі. Не побоїшся прийти?
— Ні, не побоюся. Хоч у пекло веди, всюди за тобою піду!
— Кохана моя, я знав, що ти мені не відмовиш. Але тепер прощавай, мені треба додому.