Довго Оксеня спала. Вже сонечко геть-геть піднялось, вже мати і хату витопила, а вона все спить. От, коли проснулась, то давай розказувати, що їй снилось. Дивувались батько й мати, а найбільш тій зозулі.
— Ну що ж, — казав старий. — Гніва Божого не ізбігнеш — нехай буде з нами його святая воля! А вже щось недобре віщувала зозуля.
Опісля старий перехрестився і сльози капали із його очей, а на нього глядючи перехрестилась дочка й мати і’ гірко заплакали.
— Не плачте, — сказав старий, — може, Біг над нами змилується.
Тепер побачимо, що діялось з нашим Іваном. Тільки що попрощався він з Оксенею і не успів ще пройти й половини дороги, аж відкіль не візмись білий клубок завбільшки з добру голову та так йому під ноги і підкотився. Бідний Іван не втримався на ногах і зо всього розмаху бех на землю! «Що за недобра мати!» — подумав Іван, а коли встав, то нічого й не побачив: де тобі дівся той клубок! Та не вспів пройти й десяти кроків, дивиться назад — за ним іде жінка у білій сорочці, така точнісінько, як він бачив у саду. Іван дуже злякався і, не озираючись, кинувся навтьоки. Не тямив, що з ним діється, тільки чув, що за ним хтось гониться. Добіг до двору і тільки що ускочив у двір, то зобачив, що теє ж привидіння стало біля воріт, бо, мабуть, побоялось собак, котрі голосно завили і мерщій поховались у хлів, і гукнуло до нього:
— Не утечеш ти від моїх рук!
Іван загрюкав у двері і, коли мати відчинила, влетів, мов куля.
— Де ти у бісового батька шляєшся до півночі? — сварила мати.
А тут і батько озвався. Іван почав їх заспокоювати та слово за словом і розказав, що йому тітка Степанида говорила у саду Охріма Прокопенка. Іван з переляку признався, що був там з Оксенею.
Вислухавши се, батько зараз на нього і гукнув:
— А чого ж ти, сучий сину, проти такого великого празника надумав женихаться? Бач — найшов урем’я! Може, справді Біг попустив сій проклятій видюзі зробить тобі яку капость? Даром, що вона доводиться мені сестрою.
— За що ж, тату, вона сердиться на вас?
— За що? А от за що… Вона, звісно, відьма, а відьми завсіди ходять до людей доїти корів. От вона задумала — сьому вже років п’ять буде — і до мене ходити та видоювати молоко. Бо уранці, було, як піде твоя мати доїти, то молока не надоїть ні крапелиночки, тільки що одна кров так і дзюрчить. Я здогадався, що се унадилася до нас якась відьма. «Постій же, чортове сім’я, — подумав я, — провчу я тебе, як шкоду робити». От настала ніч. Я надягнув свитку, виломив осикового кілка, пішов у хлів і, прикрившись бороною, сів у кутку. Що так треба робити, я се чув не раз од старих людей… От я сиджу і чекаю, коли вона прийде. Не посидів довго, аж дивлюсь — іде якась жінка у білій сорочці з дійницею на голові, а волосся в неї розпущене. Я спершу злякався, а опісля подумав: я ще молодий, силу таки маю, да у мене ж і коляка добрий… От тільки що вона стала доїти корів, а я з-під борони та зо всього розмаху як гугупну її по плечах, а далі вдруге, втретє… Батечку! Вона, упустивши дійницю, як заскавчить, як заголосить та давай прохатись: «Не бий мене, голубчику, не буду її довіку й до суду сього робить! Пусти! Не бий!..» А я не перестаю та все таки пережу її, а опісля, утомившись, взяв за волосся, вивів із хліва і тільки що хотів допитуватись, хто вона, аж зирк — так се моя двоюрідна сестра Степанида! «Що се ти здумала, — кричу на неї, —та я тебе зараз вірьовками зз’яжу да завтра чуть світ у суд і відправлю!» Вона заголосила: «Прости, мій братику, не вези мене у суд. Ти і так мені всі ребра переламав!» …Ну, як би там не було, а все-таки своєї рідні жаль. Узяв та й пустив її, сказавши, щоб вона у мій двір ніколи не показувалась, а про те й забув, щоб було взяти з неї присягу нікому не творити відьомських капостів… Ну, вже опісля того разу вона ніколи не приходила доїти моїх корів… Дак бач, що я твоїй тітці зробив. Може, вона за се самеє і поклялася нам відомстити. Може, Біг і не допустить видюзі насміяться над чоловіком, дак от що погано — що ти у таке урем’я здумав пуститься на такії діла. Може, Біг накаже нас за се. Лягай же спати, та тільки у другий раз сього не роби.
Сказавши се, Іванів батько тричі перехрестився, ліг зі старою, котра давно вже хропіла і не чула, що її чоловік розказував, а Іван і собі поліз на піч. Тільки що погасили вони світло, аж і тут-таки де не взялась зозуля. Сіла під вікном і стала кукувать.
— Щось недобре вона віщує! — сказав, зітхнувши, старий.