Тут він і розказав усе шинкарці, де то гроші роздобув.
— А тепер я піду, — сказав він. — Треба ще одвідать жінку і дітей. Тепер то вони будуть раді! Не будуть знать, як і дякувать своєму батькові. Візьму їх до себе, будем жить укупі.
Так він і зробив. Забрав жінку і дітей та привів до їхньої хати. А там уже й вікна повибивані були, лавки покрадені. От він повставляв вікна, поробив нові лавки і став думати-гадати, як би йому хазяйством завестись. Жінка й діти хоч трохи й боялись, що то чортові гроші і що він за них віддав чортякам свою душу, а все таки раді були, і найбільше тоді, коли він сказав, що чорт напевне забуде про нього.
Іван вирішив, що спочатку треба наготуватися для зустрічі гостя. От він купив м’яса, горілки, а що вони всі обдерті були, то й одежі купив. Жінці — плахту, запаску і юпку, а дітям — по свитині. Собі купив синього жупана. Тепер йому нічого жаліть грошей. Поодівались, понаготовляли усього, засвітили каганець, сіли й дожидають гостей, бо вони говорили, що рано не будуть, а хіба так опівночі. Одначе гостей як не було, так не було. Жінка й діти полягали спати, тільки один Іван сидів за столом, а перед ним пляшка горілки, ковбаса й сало кришениками лежать. Він наллє собі чарку, вип’є та закусить, а все-таки дожида гостей. Аж чує, що хтось стукає в двері. Іван квапливо впустив гостя.
— Здоров, Іване! — привітався той самий пан.
— Здрастуйте, добродію! Що се ви так забарились? Вже моя жінка й діти, дожидаючись вас, поснули. Ось я їх збуджу.
— Ні, не треба. Ми й без них погуляємо.
— Просим же покірно сідати та вип’єм по чарці.
— Е! Да ти усього наготував: ну, спасибі тобі за се. Прийдеш до мене, дак і я тебе вгощу.
— А де ж ви живете? — спитав Іван, наливаючи чарку.
— У мене багацько є будинків. По всій землі я живу: сьогодні там, а завтра у другому місці. Та що об сім товкувать — приходь хоч у сей ліс, де ми стрілися. І там маю хороми.
— Де ж там? Скільки я не був у сім лісі, так не замітив ніяких будинків. Хіба недавно вистроїли?
— Еге ж! Не так давно.
— Ну, може статься! А нуте лишень вип’єм по чарці! Будьте здорові!
Чарка за чаркою Іван і впився.
— Ех, якби тепер да музики! — устав він за столу і взявся в боки. — От би привдарив трепака, що аж ну!
— А ти хочеш, щоб заграла музика? — спитав чорт. — Так за чим же діло стало? Гей, ви!..
Тільки що вигукнув се чорт, аж за піччю і під полом як забряжчать, забубонять, загудуть, дак хто його й зна, де те все взялося. Повиходили із-за печі зі скрипками, з бандурами, з бубнами, з басами, зі свистілками да як вріжуть трепака, дак аж хата ходором пішла! А Іван і собі пішов гайсати. А чорт все налива горілку та частує музикантів. Не знати, доки б тая гулянка тривала, якби не почулося раптом: «Кукуріку!» І де тобі все й поділося — ні чорта нема, ні музики. Іван, спітнілий і змучений, погасив каганця і ліг на лаві.
Встав Іван пізненько. Похмелився та подався на село скуповувати худобу. Накупив і корів, і волів, і коней, і овечок, і свиней і зажив собі хазяїном. Одначе люди його цуралися, коли рознеслася по селу чутка, що всім цим добром наділила його нечиста сила. А Іванові й байдуже.
А то одної ночі надумав і він погостювати в чорта й, діждавшись півночі, пішов до лісу. Не зайшов далеко, аж дивиться — перед ним такі хороми, що він і ві сні не бачив. А вікон скільки! Увесь будинок так огнем і горить. Іван відчинив двері, а там людей видимо-невидимо! Хазяїн зустрів його радісно і посадив за стіл. Ну, на столі чого тільки не було, дак і пером не описать. Іван і пив і їв на весь рот. А далі й танці почалися, і вже не хто більш, як наш Іван вирізнявся тутечки.
— Чи здорова твоя жінка? — спитав хазяїн, піднісши Іванові чарку з варенухою.
— Та ще слава Богу здрастує! — сказав Іван, узявши чарку, та й перехрестився…
Аж де тобі дівся й будинок, і всі люди, котрих він бачив. Іван озирнувся — що за нечиста мати! — де це він стоїть? Здається, під ним унизу вода. Він придивився і зрозумів, що стоїть на колесі й держиться одною рукою за млинову стріху, а вода через його ноги так і біжить. Іван потихеньку спустився з колеса, дякуючи Богові, що млин не мелеться, а то прийшлось би пропасти.
Рік за роком проминув час і настав той день, що виповнилося п’ятнадцять літ з тії пори, коли чорт дав Іванові гроші. Іван і не журився, бо вбив собі в голову, що чорт давно вже за нього забув і думати.
— Но! Но! Щоб ти була йому пропала! — лаяв свою кобилу старий Охріменко, везучи з млина борошно.
— Здоров, чоловіче! — сказав хтось.
Охріменко озирнувся і побачив пана в прехорошому жупані і в капелюсі.
— Чого се ти стоїш тут з возом?