Так, браття, нечистий підводить іноді на згубу доброго чоловіка. Найкраще не вірити йому, собаці, ні на грош. З його рук не розживешся.
— Отже, на твою думку, за скарбом, нічого й ганятися, і хоч би сам ліз у руки — не брати?
— Іменно так: чортове добро ніколи не піде в руку.
— Ні, свате, не кажи цього. Бувають різні скарби: один не піде, а інший і піде. Ось, приміром, молода Большачиха Маруся, коли була дівкою, нічого не мала, а тепер диви — живе, як пані, та й весілля яке справила! Адже їй, кажуть, теж з’явився скарб перед самим весіллям.
— Та почекай, брате, ще подивимося, що буде далі. Хай собі живе, поки живеться, а коли б ти почув, що кажуть люди.
— А що ж кажуть? — перепинив другий козак. — Варто тільки подивитися на неї, так і зрозумієш усе…
— Що, хіба змінилася?
— Змінилася, та тільки так, що й не дай господи: зробилась такою красунею, що ніхто ще не бачив, нікому й не снилася така краса. Я чув, це недобрий знак!..
— Ну, а що ж кажуть люди? — спитав високий козак, звертаючись до першого оповідача.
— Кажуть дивні речі: не знаю, чи вірити тільки: буцім — цур нашого місця — до неї літає змій!..
— Змій?! — скрикнули всі. — Від кого ж ти це чув?
— Та ця чутка ходить по всьому Воронежу. Ось і мірошник, певне, знає. — Слухай, як тебе, дядьку? Панасе! Чи правда, що до молодої Большачихи літає змій? — сказав він, звертаючись до мірошника, що відтоді, як приїхали козаки, ні разу не втручався в їхню розмову, і похмурий, метушився коло свого діла.
— Скоро, небоже, постарієш, коли все знатимеш, — суворо відповідав запорошений борошном мірошник.
— Не зачіпай, брате, його, — сказав один з козаків тихіше, — адже мірошник з чортом рідні брати; бачиш, як йому прикро, що ми лаємо його родича!
Всі засміялись.
— Так до Большачихи змій літає! — казали козаки, роздумно похитнувши головами. — Ну, тепер уже пропала: від змія ні одна не викручувалась.
— Чого ж пропала? І я знаю одну жінку, до якої літав змій, так та ж сохла з кожним днем, а ця, кажуть кращає; отже, не пропаде.
— Кращає, та не по-людському кращає! Я готовий бозна-що ставити, коли вона вмре своєю смертю. Адже недарма її дід, віщун, умираючи, довго їй щось казав наодинці, і потім вона ледве не пішла в манастир… Отже, він їй напророкував щось такого! Знов же не без причини й далекий знахар її налякався.
— Хотілося б мені бачити, що там за змій! — сказав низенький чоловік з довгими вусами. — Я зроду не бачив.
— Та краще й ніколи не бачити, — відповідав його сусіда, — я раз бачив, та тільки після того зо три ночі мені не спалося: тільки задрімаю — раптом верзеться, що хата повна вогню, і я схоплююсь…
Тут він враз спинився, всі козаки сторопіли й уп’яли очі в відчинені двері; небо все освітилося; ставок заблищав вогнем: яскрава смуга полум’я, розкидаючи іскри, пролетіла над млином і враз згасла над подвір’ям Івана Большака.
Ніхто не вимовив слова й не запитав: усім було зрозуміло, що це значить. Непереможний жах обійняв козаків. Навіть сам Губський налякався. Зараз же загасили вони вогонь і лягли спати; і кожен, укрившись щільно своєю свитою, вважав себе безпечним від нечистої сили.
Дивна й несказанна ніч у нашому Воронежі. Недосяжно високо далеке небо, незвичайно ясний місяць і яскраві зорі… І крізь прозору синяву неба немов світить якесь інше світло; і проміння місяця розлітається якимось дивним сяйвом у повітрі, і здається, ввесь цей піднебесний світ повен тонких і недотиканих духів: і зорі так уважно дивляться униз, немов шукають відповіді від жителів землі… Задивившись на невимовну красу неба, чоловік ніби проймається його сяйвом, душа ясніє, і він готовий відповісти, коли б мав для цього особливу мову… Зірки горять, зірки блищать на неоглядному полі розкішного синього неба, як незрозумілі літери в чарівній книзі. А ввесь Вороніж спить, і, може, тільки душі поснулих, залишивши свої оселі, виходять, світлі, на повітря і читають цю невитлумачену книгу й розуміють письмена її, поки не повернуться в тіло. Дивна й несказанна ніч у Воронежі. Вона дає чоловікові немов другу душу, вона приходить в усі його нерви, легко йому й вільно, і не почуває вір на собі тіла: йде й не чує землі під собою, немов хвилі повітря підмивають його під руки, і він готовий би полетіти назустріч місяцеві… Скоро вже північ. Ні в одній хаті не світить вогонь. Холодні тіні садків лежать на сонних вулицях.