Я прибирала вдома, робила покупки, готувала, я мила вікна, свої і сусідські.
Усі побачили зміни.
М’ясник, пекар, пані з аптеки: вони всі мені сказали, що в мене гарний колір обличчя.
Я світилася.
Якою ж я була яскравою.
Я сказала їм, що закохалась.
І молилась, щоб це було правдою.
Через деякий час я почала...
Почала думати про них, навіть коли не спала.
Я не хотіла, але...
Воно захоплювало мене після обіду.
Або ввечері.
Якось непомітно це стало сильнішим від мене.
Я вже не могла більше чинити опір.
Я пішла в бібліотеку.
Під’єдналась до Інтернету.
На клавіатурі я набрала їхні імена.
Я не стала читати всі ці історії про вбивства і кров.
Звичайно ж ні.
Я просто дивилась на фото.
Одна рука на мишці.
А інша поміж ніг.
Як тільки повернулась додому, я пішла в душ.
То було чимось ненормальним, такого хотіти.
Справжнім монстром була я.
Я мала зупинитись.
Я знайшла рішення: збирати фігурки.
Вони гарні, ці фігурки...
Відтепер саме їх і роздивлятимуся.
Так буде безпечніше.
Щоразу, коли я відчувала потяг, я йшла купувати якусь фігурку.
Я знаходила різні.
Мавпи, що грають в кеглі, але...
Але кеглі у формі бананів!
Маленькі мишки, що скачуть на дроті, при цьому їхні черевики завеликі для них.
Закохані пінгвіни, які тримаються за руки.
Або радше за плавники...
Мурахи у солом’яних брилях, усміхнені повітряні змії, бджоли, які їдять мед.
Але моєю улюбленою завжди була фігурка каруселі.
Карусель, на якій катаються діти.
Усміхнені діти.
І це спрацювало.
Я втратила отой колір обличчя.
Моє життя знову стало нудним.
Я була нещасною: все було відмінно.
До випуску новин 18 квітня.
В газеті було написано: «А чи бачили ви Молотка?»
І фоторобот поряд.
Мої крижі прокинулись.
У місті нишпорить убивця.
Чотири ночі — чотири жертви.
Усі вбиті ударом молотка.
Якщо вірити фотороботові, то цей чоловік був не лише небезпечним.
Він був... надзвичайно приємним.
Мені стало жарко.
Як сонячний удар, тільки там, унизу.
Від голови до п’ят усі мої м’язи розслабились.
Мені було добре.
І я хотіла, щоб так і залишалося.
Щодня мільйони людей забувають бути щасливими.
Мені набридло бути однією з них.
У мене був вибір між статуетками і власною суттю.
Я вибрала суть.
Я дочекалась півночі.
Провела час за судоку.
А потім я вийшла пройтися.
Я ішла темними кварталами.
У цих закутках прогулюватись не рекомендують.
Я швендяла по вуличках, які обходять навіть собаки.
Я не знала, куди йти.
Я слухала свій пульс.
Це як слідувати за компасом.
Та я не дивилась на нього.
Я відчувала.
Коли звернула за ріг, то побачила, що зайшла в тупик.
Темно, порожньо, ні душі.
Я почала пітніти.
Я повинна була туди піти.
Мені траплялися баки для сміття.
Щури.
А там далі була тінь.
Я підійшла ближче.
Вималювався силует.
Це був чоловік.
А в руках у нього був молоток.
Я побігла.
До нього.
Він теж побіг.
До мене.
Я бачила його порив.
Як його рука піднімається до неба.
Як він цілить у мій череп.
Я сказала: «Я — Каролін».
Я ніколи не дізнаюся, щó чоловік побачив у мені, але удару молотком не було.
Був тільки погляд.
Саме так почалась моя лихоманка.
Мені здавалося, що я горю.
Для чого потрібен цей светр?
Я зняла все.
Мені набридло торкатися до свого одягу.
Я не могла більше залишатись одягненою.
Чоловік робив, як я.
Я лягла.
Просто в бруд.
Він ліг зверху, на мене, на мою шкіру.
І він увійшов.
У мене.
Повільно.
Я заплющила очі.
Воно існує.
Те, що я відчуваю.
Воно існує.
Коли я розплющила очі, мої дрібнички були поряд.
Вони йшли за мною.
Вони створили навколо нас велике коло.
Вони всі були там.
На вуличці.
Рухались.
Мавпи грали в кеглі.
Пінгвіни прогулювалися.
Миші скакали на дроті.
А інші танцювали.
Мурахи з повітряними зміями.
Дельфіни з літаками.