Мед із бджолами.
А карусель кружляла.
Кружляла.
Кружляла сама по собі.
І діти усміхалися.
Усміхалися.
Усміхалися все більше і більше.
Я навіть почала чути пісні.
Бачити феєрверки.
Конфетті.
Це вже була не вуличка.
Це був тунель.
Я була тунелем.
Тунелем кольорів.
Квиток в один бік у напрямку спеки.
Видовище стало оркестром.
Парадом фігурок.
Я чула барабани.
Труби.
Оплески.
Вони почали голосувати.
Фігурки почали голосувати.
Вони тримали невеличкі плакатики над головами і голосували за нас.
Десять із десяти.
На кожному плакаті.
Десять із десяти.
Десять із десяти.
Саме цього я й заслужила.
Я сама була успіхом.
Десять із десяти.
Я навіть бачила дванадцять із десяти.
Я мала рацію робити те, що робила.
Мала рацію згубити раціо.
Гарчати, як собака в глибині вулички.
Грати в квача, в квача, в квача барбекю.
Давай.
Їж моє м’ясо.
Стегна, груди, ребра. Я відчуваю тебе, а ти відчуваєш мене.
Давай.
Торкнись моєї діри.
Моєї чорної діри.
Зроби, щоб я зникла.
Я ковтаю тебе, ти ковтаєш мене, ми сковтуємось.
Розвипльовуємось.
Миємося слиною іншого.
Я відчуваю тебе, а ти відчуваєш мене.
Ми відчуваємо і стискаємо одне одного.
Ми проникаємо одне в одного.
Ведемо розкопки.
Спускаємось у рай.
Веселка в бруді.
Сьоме небо в глибині вулички.
Восьме чудо світу між моїми стегнами.
Мої ноги стуляються.
Мої очі розширюються.
Більше ніяких обмежень.
Як вершки.
Як мед.
В’язкий.
Порочний.
Радісний.
Я — похоронне багаття.
Опік.
Огнище.
Фіолетове.
Жовте.
Червоне.
Жовтогаряче.
Крапля.
Слина.
Потік.
Плювок.
Ковток.
Пече.
Пече.
Пече.
Коли я отямилась, я була сама.
Чоловік зник.
Фігурки також.
Була тільки я.
Я одягла свої штани.
Свого светра.
Свої черевики.
Свою куртку.
Свого шалика.
І пішла додому.
Пішки.
Вдома лягла відразу в ліжко.
Я спала немов немовля.
В душ не пішла.
Я прокинулася в прекрасній формі.
Я приготувала собі яйця, бекон, сосиски, млинці, смажену картоплю, квасолю з салом, каву і сік.
Ууф...
Я зголодніла.
А потім я побачила газету...
«Молоток знову завдає удару».
Чоловік, чи то до, а чи після мене, вбив бабусю і її внука.
Коли приїхала поліція, то їм було важко ідентифікувати тіла, настільки...
Настільки сильно бив Молоток.
Я вже не хотіла їсти.
Я пішла в душ.
Треба забути.
Ніякого телевізора, ніяких фото, ніяких газет.
Тільки фігурки.
Ніякого щастя, ніякої вулички, ніякого Молотка.
Тільки фігурки.
Ніякої лихоманки, ніякого тепла, ніякої шкіри, ніякої шкіри, ніякої шкіри.
Тільки фігурки.
Гарні фігурки.
Гарні, гарні фігурки.
Але забути було неможливо.
В моєму животі залишився спогад.
І то була не дрібничка.
Я вирішила зберегти його.
Те, що зайшло, повинно вийти.
І все стане, як і раніше.
Я народжу маленького хлопчика, щоб він замінив того, хто зник тієї ночі.
І якщо пощастить, то я теж стану бабусею.
І я зможу повернутися до свого пилососа.
Питання про ехографію навіть не стояло.
Я боялася, що мені скажуть: «Мадам, ви вагітні монстром».
Я й сама знала, що це так.
У той день, коли були пологи, я не кричала.
Я не плакала.
Я не сумнівалась.
Я тільки тужилась.
Я хотіла мого маленького хлопчика.
На жаль, не було ніякого хлопчика.
Була дівчинка.
І ще одна.
І ще одна.
Трійня, бля.
Вони вискочили одна за одною.
Я відчувала себе фабрикою.
Квочкою.
Піччю з печивом.
Це був дійсно виклик.
Особливо, коли вони не спали.
Крик.
Плач.
Сміх.
Помножене на три.
Іноді одночасно.
Це було зовсім не схоже на гарні фігурки.
Коли ставало занадто, я себе не контролювала.
Я починала кричати: «Бля, треба було спіраль поставить».
А вночі я дивилась, як вони сплять.