ДЕНІ: Підсумки життя? У мене нема життя. Тож це буде нескладно.
ЖАД (демонструє свою тендітну фігуру): Після 32 887 разів я знайшла вирішення для своєї жирності. І ні, не анорексія, не булімія, не speed, не кокс і не вправи. Я все спробувала — жодного результату. Я вже пила ЛИШЕ морквяний сік протягом трьох тижнів. Єдине, що я втратила, — три тижні. А схудла перед телевізором. Чи не глузування, га? Клацаючи пультом, наткнулася на документалку, в якій ішлося про паразитів.
ДАМА З ЧЕРВ’ЯКОМ СОЛІТЕРОМ: Вони знайшли восьмиметрового черв’яка солітера. Саме тому я весь час втрачала вагу. Черв’як з’їдав усе замість мене.
ЖАД: В яблучко! Мені залишилося лише знайти черв’яків. Я взяла стейк і залишила лежати на сонці три дні. Коли повернулася до нього, він був увесь білий і сам ворушився. І я з’їла його. Наступного дня я почала втрачати вагу.
ФРАНСУА: Я у лікарняній палаті своєї бабусі... Всі двері зникають. Бабуся спить, все як завжди. Тут чую голос: «Водка єсть?» Повертаюся. На сусідньому з моєю бабусею ліжку є ще одна бабуся. «Водка єсть? Найди водку». Кажу їй, що мені не продадуть алкоголь, років замало. Вона простягнула мені банкноту 50 доларів. «У твоєму віці, якщо хочеться водки, то знаходять водку». А тоді підморгнула мені і сказала здачу забрати собі. Я вирішив прислужитися їй. Краще б цього не робив... (Вдихає вміст пляшечки й відлітає). Я відчиняю двері. Я живу в музеї. У мене троє жінок, п’ятнадцятеро дітей, шість котів, один паркан. Відвідувачі музею скандують моє ім’я...
ВІДВІДУВАЧІ МУЗЕЮ: Франсуа! Франсуа! Франсуа!
ФРАНСУА: Вони фотографують нас. Сім’ю і мене, ми єдині. Щасливі. Нормальні. Я відчиняю двері. Я перед холодильником. Я перевіряю термін придатності. Я викидаю все, що застаре. Гниль скандує моє ім’я...
ГНИЛЬ: Франсуа! Франсуа! Франсуа!
ФРАНСУА: Я відчиняю двері (ульот скінчився). Я в лікарняній палаті своєї бабусі... В руках — пляшка горілки.
КАТРІНА: Вперше в житті я робила все, що мені сказали робити. По годинах міняла перев’язки, мазала кремом, уникала будь-якого контакту із сонячними променями. За два тижні моє татуювання було ідеальним. Від пупка на весь бік, я була готова відкритись. Я зайшла на кухню, подивилася на батька, подивилася на матір, а тоді показала їм свій живіт...
МАТИ КАТРІНИ: Ні! Для чого ти це зробила?
БАТЬКО КАТРІНИ: Не чіпай... Все ж зробила хоч щось.
МАТИ КАТРІНИ: Я не до тебе. Їж свої тости.
БАТЬКО КАТРІНИ: Її татуювання кращі за твої розтяжки...
МАТИ КАТРІНИ: Ти себе хоч бачив? У тебе на сраці більше волосся, ніж на голові!
БАТЬКО КАТРІНИ: Пішла нахер!
МАТИ КАТРІНИ: Сам пішов нахер!
БАТЬКО КАТРІНИ: Ні, ти пішла!
МАТИ КАТРІНИ: Ні, ти!
КАТРІНА: Такий звичний ранок... Коли прийшла до своєї психічки, сказала: «Хочеш знати, що я думаю про школу, про майбутнє, про любов, про сім’ю, а ще про життя? Дивись! Ось так я і думаю!» І зняла свого светра. «Я думаю, що єдиний спосіб вижити — бути чорнішим від того, що нас оточує. Тоді ніхто нас не побачить. Тому я й витатуювала собі пантеру».
ПСИХОЛОГ: Я рада, що ти висловлюєшся, Катріно. А тепер злазь з мого столу, будь ласка.
КАТРІНА: Того дня я стільки разів знімала светра, що не варто було його взагалі вдягати. Я почувалася добре. Сильною. Й небезпечною.
ПАСКАЛЬ: Я не черепаха. Черепахи народжують на березі, біля води. Там, де їхні немовлята мають один шанс із двох бути з’їденими хижаками. І потім ідуть собі. Наче те, що станеться з їхніми дітьми, не так і важливо. Я ж не така.
Я ластівка. Я будую гнізда. Мої гнізда гарні. Міцні. Безпечні. Я — гарна мати. Спитайте у мого чоловіка. У двох моїх дітей. Спитайте у будь-кого, хто мене знає.
Те, що сталося о 2 год. 14, — не моя провина. Скажіть-бо мені, що то не моя провина.
ШАРЛЬ (голос): Доброго дня... Ласкаво просимо на хвилі... Радіо Шарло.
БЕРТЬЄ: Моє життя змінилося того дня, коли я вирішив прогулятися сам. Без рукавиць. Без руки в руці. Я опинився перед розпродажем старих речей.
ПРОДАВЕЦЬ: П’ять піастрів за брелок з верблюжам, що засмагає!
БЕРТЬЄ: Фе...
ПРОДАВЕЦЬ: П’ять піастрів за курточку кольору зеленого лайму, майже цілу.
БЕРТЬЄ: Гм...
ПРОДАВЕЦЬ: П’ять піастрів за колоду карт з голими жінками!
БЕРТЬЄ: Цікаво... Але там, мабуть, не вистачало карт. Коли вже йшов, то побачив між шафою і старим стільцем вирішення усіх моїх проблем з дівчатами. Саме те, що мені було потрібно. І всього за п’ять доларів. Я заплатив. І відразу почав розробляти свій план наступу.