Та хочу уточнити: мої сестри божевільніші за мене.
Клодін завжди була несповна розуму.
«Хочете печива? Хочете печива?»
«На смак як гівно, твоє печиво».
Моя ж сестричка Клодет стала божевільною того дня, коли народила.
Раніше з нею можна було говорити про що завгодно.
Зараз у нас три теми для обговорення: пелюшки, кака, компот.
Як ніби дитя половину її розуму вихлюпало.
А в неї його і так небагато було...
Доказ: вона вибрала в чоловіки бакалійника.
Не дивно, що все погано скінчилося.
Я ж їй казала: «Клодетт, хоч ти й бридка, та це не привід задовольнятись бакалійником. Той, хто цілий день тільки й робить, що складає щось у пакунки, не може зробити тебе щасливою. Краще вже бути самотньою, ніж у поганому оточенні. Пам’ятай про це».
Не думайте тільки, що я безсердечна.
Коли вона попросила мене стати хрещеною, я погодилась.
Мені не дуже хотілось: її пацан такий же бридкий, та й подарунки купувати, а я цього просто не терплю, але я все ж сказала «так».
Для того сім’я і потрібна: казати так, коли зовсім не хочеться.
КЛОДЕТ: У вогонь...
Кинути мене у вогонь...
Мій син хотів кинути мене у вогонь.
То я не так зрозуміла.
Та коли я побачила, як Ґабріель встає у своїй колисці, я втямила, що все зрозуміла правильно.
Він щось тримав у руці.
Він простягав мені щось, як подарунок.
Я підійшла.
Там була мертва пташка, у його руці.
Я зробила те, що зробила б кожна мати на моєму місці, коли її дитя почало б втрачати контроль.
Я посадила свою дитину в клітку.
Дістає клітку з колиски і ставить на підлогу.
Якщо Ґабріель і дійшов до цього, то тільки через Анрі, свого батька.
Цей чоловік був душею нашої сім’ї.
Одного ранку я прокинулась.
Анрі у мене під боком не було.
Я подивилася скрізь: нема Анрі.
Я пошукала на першому поверсі: нема Анрі.
Я пішла у підвал: Анрі.
З пластиковим пакетом на голові.
І записка біля ніг.
«Щастя як ключ. Якщо ти його згубив, то залишишся надворі».
Мій чоловік ніколи не розповідав мені, що має проблеми з відчуттям радості.
Якби хоч натякнув, я зробила б йому дублікат того ключа.
В один день центр мого всесвіту перетворився на чорну діру.
Нікому такого не бажаю.
А найперше — своєму синові.
Нахиляється і відчиняє клітку.
КЛОДЕТ: Можеш вийти, Ґабріелю. Мама вибачається.
КЛОДІН (їсть своє печиво): Коли я останнього разу була у свого терапевта, він сказав мені дивну річ.
Вона ніяк не йде мені з голови...
КЛОДІН (у свого терапевта): Лікарю, цього тижня у мене було багато потрясінь. Вечеря з сестрами, вечеря з мамою, вечеря з сім’єю Ектора, вечірка з колегами з роботи, турнір з боулінгу, свято на честь добровольців Клубу маленьких снідальників, вечірка з моїми подругами і цілий день на природі з племінником. Мені довелось відмовляти тим, хто хотів бути зі мною.
Я знаю, що тим самим зробила їм боляче.
КЛОДІН: Мій терапевт відповів мені: «Брехати — марнувати ваш час, та й мій теж. Майте мужність бути чесною».
Мужність бути чесною...
За кого він мене має, цей, га?
Бере інший шматок печива.
Клодін набирає номер.
КЛОДІН: Клодет?
КЛОДЕТ: Так, Клодін?
КЛОДІН: Я знаю, що ти дуже зайнята з Ґабріелем, але хочу тебе про щось запитати: ти щаслива?
КЛОДЕТ: Коли я була маленькою, то казала собі: щастя — це переїзд. Після першого переїзду я сказала собі: щастя — це заміжжя. Коли вийшла заміж, то вирішила, що щастя — бути матір’ю. Тепер, коли я стала матір’ю, я кажу собі: щастя — бути тобою.
КЛОДІН: Мною? З чого б це?
КЛОДЕТ: Тому, що ти сама. Ніхто не може тебе розчарувати.
КЛОДІН: Приходь, поїмо печива.
КЛОДЕТ: Твоє печиво недобре, Клодін.
КЛОДІН: Та знаю я. Це тому, що домашнє печиво є, а дому немає.
Набирає інший номер.
КЛОДІН: Клоді?
КЛОДІ: Алло, Клодін?
КЛОДІН: Я нещасна.
КЛОДІ: Я теж.
КЛОДІН: Думаєш, ми станемо щасливішими, коли будемо нещасними разом?
КЛОДІ: Більш... Менш... Заскладна вона якась, оця твоя фраза.
КЛОДІН: Ти вже кілька місяців не виходиш з дому. В тебе депресія?
КЛОДІ: Клодін, ми всі живемо в одному будинку на три квартири. То нам ще треба й бачитися?
КЛОДІН: Приходь на печиво.
КЛОДІ: У твого печива смак гівна.
КЛОДІН: Іноді ти буваєш така ж зла, як і мама.