Кладе слухавку.
КЛОДІ: О!
Я не така, як моя мати!
Я ніколи не стану такою, як моя мати!
Це неможливо — бути як моя мати!
Моя мати ніколи нікого не любила.
А я любила.
Армана, поштаря.
У мене завжди було таке враження, що цьому чоловікові хочеться полизати ще щось, окрім тих своїх марок.
Я зрозуміла, що закохалася, коли почала з нетерпінням чекати на свої рахунки.
Але раз на місяць, коли ти закохана, зовсім недостатньо.
Тож я почала надсилати сама собі рекомендовані листи.
Я писала бла-бла-бла, клала аркуші в конверт і відправляла поштою.
Чим більше я писала, тим частіше його бачила.
Чим більше його бачила, тим більше закохувалась.
Це було замкнуте коло.
Але недостатньо, як на мій смак...
Мені треба було більше.
Я намагалася.
Я намагалася без упину.
Я питала його: «Ти голодний?», «Хочеш пити?», «Ти змерз?»
Безуспішно.
Потім я почала відчиняти двері в нічній сорочці.
Він ввічливо усміхався і простягав мені олівець.
Я пішла далі: «Ой, мені погано», — і повільно сповзла вниз, прийняла позу, яка підкреслювала мої принади.
Прийшла до тями, а поряд лежав лист...
Відповідь була однозначною.
У своєму останньому листі я написала собі: «Клоді. Те, чого він не помічає, існує».
І відправила поштою.
Лист повернувся до мене в той день, коли в будинок навпроти в’їхали нові сусіди.
Сусіди і їхній пес Ганнібал.
Поштар стукав у мої двері і кричав: «Швидше, швидше, цей пес загризе мене!»
Я відповіла: «За однієї умови...»
Через дев’ять місяців я народила.
Та мені зовсім не хотілося, щоб мої сестри знали, що я вагітна.
Саме тому я й не виходила з дому протягом кількох місяців.
У мене були інші плани на цю дитину...
А ще хотіла впевнитися, що я ніколи не стану такою, як моя мати.
КЛОДЕТ (уважно дивиться на клітку): Я сказала, ти можеш вийти, Ґабріелю. Мама вибачається. Ти зможеш зателефонувати до відділу захисту дітей, коли станеш достатньо великим, щоб говорити з ними.
Пауза.
КЛОДЕТ: Ґабріелю?
Б’є по клітці.
КЛОДЕТ: Ґабріелю?
Кілька разів б’є по клітці. Нічого не відбувається.
КЛОДЕТ: Я взяла клітку в руки.
Я дуже, дуже, дуже сильно її потрусила.
Тіло Ґабріеля впало додолу.
Він був мертвий.
Я вбила його.
Моя дитина померла, зачинена у клітці, а мій чоловік помер, зачинений іззовні.
Що зі мною не так?
Я дивилась на його тіло на підлозі.
Я не хотіла торкатися ще одного трупа.
Але це було сильніше за мене.
Я нахилилась, щоб доторкнутися до його волосся.
Коли мої пальці доторкнулися до його голови, я сказала: «Ну ось, мій маленький вилупку!»
Це була лялька!
Лялька, одягнута точнісінько як Ґабріель!
Мій син не помер.
Він здобув свободу.
Клодет набирає номер.
КЛОДЕТ: Клодін?
КЛОДІН: Так, Клодет?
КЛОДЕТ: Ґабріель утік!
КЛОДІН: Ой! Він ходить! Це ж просто супер!
КЛОДЕТ: Клодін, тепер не час радіти.
КЛОДІН: Вибач. Він утік куди?
КЛОДЕТ: Коли люди тікають, то нікому не відомо, куди вони йдуть. В протилежному разі вони б не «тікали». Вони просто були б «деінде».
КЛОДІН: Не розумію.
КЛОДЕТ: ЗАБУДЬ.
Дає відбій і набирає інший номер.
КЛОДЕТ: Клоді?
КЛОДІ: Так, Клодет?
КЛОДЕТ: Ґабріель утік!
КЛОДІ: Чи це значить, що ми зможемо говорити і про інші речі, а не лише про компот?
КЛОДЕТ: ЗАБУДЬ! ЗАБУДЬ! УСІ ЗАБУДЬТЕ.
Виходить і знову з’являється на сцені з вогнегасником.
КЛОДІН: Наступного дня після смерті чоловік моєї сестри, Анрі, прийшов до мене.
Він сказав мені: «Я знаю, тебе також зачинили ззовні.
Тримай. Якщо стане зовсім холодно».
І дав мені маленьку скриньку.
В тій скриньці був маленький слоїк.
А в тому слоїку — смерть.
Сьогодні вранці я сказала собі, що стає холодно.
І що настав час змінити рецепт.
Тож я додала вміст слоїка до суміші.
І зробила печиво.
Бере шматок печива.
КЛОДІ: Коли народилось моє дитя, я поклала його в коробку.
Разом з пляшечкою і соскою.
І послала його рекомендованим поштовим відправленням у найкращий будинок села.
У нас, в усіх, смерть у крові.