Як наче хотіли зігрітися, не дивлячись на вогонь.
КЛОДЕТ: В останню секунду я відчула дотик маленької долоньки.
Це був Ґабріель.
ҐАБРІЕЛЬ: Ма-ма, і та-то, і я... Ра-зом.
Як ко-лись.
КЛОДЕТ: Мій хлопчик не був психопатом.
Ані пришелепкуватим.
Він був таким, як і я: він хотів знову бути з Анрі.
Я обійняла його.
КЛОДІ: Коли моя шкіра почала горіти, я усміхалася.
Я думала про своє дитя і його пляшечку з соскою в його гарному будинку, в якому не палає вогонь.
Я вчинила правильно.
Я була гарною матір’ю.
КЛОДІН: Останнє, що я пам’ятаю, — запах власної шкіри.
Вона пахла паленим.
Вона пахла печивом.
Домашнім печивом.
Друга частина. Дракони
На сцені чоловік і жінка: Клемент і Кароль.
КЛЕМЕНТ: У мого брата є жінка, двійко дітей, один басейн, один пес і одна дача.
У мене ж однокімнатна квартира.
Він завжди мені каже: «Клементе, ти проводиш своє життя перед комп’ютером. Тільки не пробуй мене переконати, що ти щасливий...»
Я йому відповідаю: «Ні, не щасливий. Чого б це?»
Він дав мені адресу.
Він сказав мені: «Ти підеш туди грати в карти, замість того, щоб грати в інтернеті. Ти зустрінеш там багатьох людей в такому ж становищі, як ти сам».
«В моєму становищі? Яке таке моє “становище”?» — спитав я його.
Він сказав мені: «Ну... відстороненість».
Він мав рацію.
І я пішов.
КАРОЛЬ: Якби ж то знати, що остання банка тунця, яку я відкриваю для Кукі, стане останньою банкою тунця, яку він їстиме.
Я б відкривала її повільніше.
Мені подзвонили сміттярі.
Вони сказали: «Мадам, ми знайшли вашу кицю».
«Прекрасно!»
«Під однією з наших вантажівок. Нам шкода...»
Я поклала слухавку.
Я зашторила вікна.
Вимкнула світло.
Я перестала ходити на роботу.
Вночі іноді я чула муркотіння Кукі: «Твоя провина. Ти залишила відчиненим вікно. Твоя провина».
Після тижня «Твоя провина. Твоя провина» настав час усе ж вийти з дому.
Я взяла газету і проглянула оголошення.
Я знайшла: «Вечір гри в карти організовує громадський клуб церкви Святого Об’єднання. Будуть сандвічі. Ласкаво просимо всіх».
Я пішла за вказаною адресою.
КЛЕМЕНТ: Це було в підвалі церкви.
Я зійшов сходами і натрапив на двері.
Я був єдиним, у кого не було сивого чи білого волосся, а чи лисини.
Я розвернувся.
КАРОЛЬ: На сходах лицем до лиця зіткнулася з чоловіком.
Ми були незнайомі. Але склалося таке враження, наче він радий мене бачити.
КЛЕМЕНТ: У неї не було ні сивого, ні білого волосся, ані лисини.
Я їй посміхнувся.
І вона теж посміхнулася.
І тоді, само собою вийшло, от просто так, я раптом сказав: «Хочеш піти зі мною в кафе навпроти, пограємо в Драконів і королів, така рольова гра в карти, у мене є моя колода в куртці».
КАРОЛЬ: Дракони і королі?
Щоб я грала в Драконів і королів?
Я сказала йому: «Невже я схожа на принцесу?»
І він відповів: «Так».
Тоді ми пішли в кафе навпроти.
КЛЕМЕНТ: Я пояснив їй суть гри: треба врятувати все людство і королівство мирних драконів у безперервній боротьбі проти злих сил темряви й руйнування.
КАРОЛЬ: Я думала, що ми йдемо просто випити кави.
Наприкінці я витягла карту з деревом життя.
Вона зцілила наші армії від жахливих ран, завданих орденом проклятих, і дала нам змогу по справедливості врятувати все людство і королівство мирних драконів.
КЛЕМЕНТ: Вона витягла дерево життя!
Це найкраща карта з усіх двохсот двадцяти п’яти карт!
Вона зцілила наші армії від жахливих ран, завданих орденом проклятих, і дала нам змогу по справедливості врятувати все людство і королівство мирних драконів!
КАРОЛЬ: Я була задоволена.
Ми дивились одне на одного і не казали ні слова.
Це неймовірно, чого тільки не скажуть очі за п’ять секунд.
КЛЕМЕНТ: На прощання спитав її, чи хоче вона піти в кіно в п’ятницю.
І вона відповіла...
КАРОЛЬ: «Авжеж, так!»
КЛЕМЕНТ: Назавтра я розмовляв з братом.
Я сказав йому: «Я змінив “становище”».
А потім описував йому Кароль протягом двадцяти хвилин.
Він запитав мене: «Ти любиш Кароль більше за Фейсбук?»
Я відповів йому: «Авжеж, так!»
КАРОЛЬ: Коли я повернулась до себе, то зателефонувала в центр допомоги.
Я сказала їм, що наступної п’ятниці йду в кіно.