КАРОЛЬ: Я не розуміла сенсу сказаного.
Запала тиша.
Ми дивились одне на одного.
Його очі мені сказали: «Я знаю, я видаюся зараз диваком, я не можу тобі прямо тут усе пояснити, але довірся мені».
Мої очі відповідали йому: «Я не знаю, що відбувається, та я піду за тобою, бо ти Клемент».
Ми пішли новою дорогою.
Не тією, що веде до кафе Драконів і королів.
Іншою вулицею.
Потім іще однією.
І знову іншою.
Я вже не знала, де ми.
Ми повернули за ріг, і він сказав: «Усе, прийшли!»
Я вклякла на місці.
КЛЕМЕНТ: Усе, прийшли!
Нарешті прийшли!
Іще кілька секунд, і я зможу подарувати гостинець своїй принцесі.
КАРОЛЬ: Я більше не могла рухатись.
Мене як наче пришпилило до місця.
Приголомшило.
Моє серце, мої руки, мої ноги — вони прагли втекти.
Ми були на тому самому розі, де Кукі загинув під вантажівкою.
КЛЕМЕНТ: Я запустив руку до кишені і витягнув один долар.
Я сказав: «О! Шоколадна крамничка! Я пропоную тобі шматочок чорного шоколаду!»
КАРОЛЬ: Я бачила той контейнер для сміття.
Я бачила ту вантажівку для збирання сміття.
Я чула, як Кукі каже: «Так, усе трапилось саме тут».
КЛЕМЕНТ: Я сказав: «Ходімо! Ходімо, Кароль! Ти, мабуть, зголодніла?»
КАРОЛЬ: Я бачила Кукі, розплющеного між колесом і дорогою.
КЛЕМЕНТ: «Ходімо, давай зайдемо! Я куплю тобі маленьку шоколадку!»
КАРОЛЬ: Я чула, як кричить Кукі, і його крик глушить гуркіт пресу для сміття у вантажівці.
КЛЕМЕНТ: «Маленька шоколадка, зовсім малесенька!»
КАРОЛЬ: Я чула, як Кукі каже: «Твоя провина!»
КЛЕМЕНТ: «Ходімо, Кароль!»
КАРОЛЬ: «Твоя провина! Все через тебе!»
КЛЕМЕНТ: «Ходімо ж!»
Мені дуже нетерпеливилося.
Я взяв її за руку.
КАРОЛЬ: Тільки він доторкнувся до мене, я закричала: «Ти придурок!
Ти придурок, для чого ти мене привів сюди?»
Я пошкодувала відразу, щойно воно з мене вискочило.
Клемент дивився на мене нерухомо, рот напіввідкритий.
Ну, точно як труп.
Долар, що його він тримав, падав.
Повільно.
Я почула стук від його удару об землю.
Я хотіла було розповісти Клементові все, що трапилось.
Пояснити, що одного дня мій батько зайшов до мене в кімнату і сказав: «Кароль, твій брат, він не твій брат. Твоя мати, вона не твоя мати. І я, я не твій батько. Ми отримали тебе поштою. Там іще була пляшечка з соскою. Рекомендованою доставкою. Ми вирішили тебе залишити. Треба було сказати тобі раніше».
В одну мить я втратила всі свої орієнтири.
Ті, кого я вважала своєю сім’єю, виявилися чужинцями.
А чужинці, до певної міри, були моєю сім’єю.
Вони подарували мені кота, щоб вибачитись.
Усе, що в мене залишилось справжнього, був саме цей кіт.
Я назвала його Кукі.
І втратити Кукі було як втратити все знову.
Оце я й повинна була сказати Клементові.
А замість цього я крикнула: «Ти придурок!»
Я заслужила бути самотньою.
Я втекла.
КЛЕМЕНТ: Я дивився, як віддаляється Кароль.
Тікає.
Від мене.
Вогонь у центрі моїх грудей дракона погас.
Я опустив очі.
Там, куди впав мій долар, була невеличка плямка червоного світла.
Воно нагадало мені ті цятки, які можна побачити на міських планах.
Але замість слів ви перебуваєте тут це значило тут щось померло.
Я підвів голову.
Я побачив іще одну червону цятку світла з іншого боку вулиці, біля контейнера для сміття.
А на тротуарі були інші червоні цятки.
Їх було багато.
На машинах.
На вікнах будинків.
На кінці кожної гілки кожного дерева.
Скрізь, де побувала смерть, я бачив червоні цятки.
Я ніколи не помічав раніше: ми живемо на яблуні.
Назавтра я пішов у кіно, на Квіти навесні.
Я проплакав від початку до кінця.
КАРОЛЬ: Через три дні самотність стала нестерпною.
Я пішла до зоомагазину.
Я купила тарантула.
Вмощується поряд із кліткою.
КЛЕМЕНТ. Після мільйонів червоних цяток мені потрібне було життя.
Я пішов до оранжереї.
І купив рослину.
Вмощується поряд з рослиною.
КАРОЛЬ, до свого тарантула: Їж свого тунця.
Пауза.
КЛЕМЕНТ, до своєї рослини: Рости, рослино.
Пауза.
КАРОЛЬ: Їж свого тунця.