Настя ще раз переглянула запис мітингу, порахувала прапори: по одному український, прапор міста, КПУ, «Союзу росіян Донбасу» — і вісім прапорів Росії. «Невже так можна не любити свою країну? — думала Настя, завмерши перед монітором. — Де поділася гордість українців, які захоплено кричать «Расія!» й розмахують на українській землі прапором іншої держави? А чого варті заклики не визнавати київську владу й звернутися до Путіна!» Вона не розуміла своїх земляків. У тих ніби вселилося щось лихе, зловіще, від чого розум відмовився працювати, аналізувати події та робити висновки. Вона завжди вважала сєвєродончан пасивними та спокійними, їх основним принципом — «моя хата скраю», а тут наче греблю прорвало, тільки вода пішла не у своє русло.
— Що там було? — запитав жінку Валерій, коли та в задумі сиділа за комп’ютером, підперши підборіддя руками.
— Повна маячня, — відповіла вона, — згаяний час і все. Все одно Україна буде єдина, хай би що вони там плели.
— Але ж людей, погодься, було немало.
— Так, — відказала Настя, — але в натовпі багато комунальників. Враховуючи те, що у нас «рулять» комуністи в тісному зв’язку з Партією регіонів, то їм неважко було зігнати на мітинг і робітників комунальних підприємств, й опозиційні партії.
— Який їм сенс збирати людей?
— Парламент почав швидко й плідно працювати, приймати закони, а влада на місцях злякалася, — розмірковувала Настя. — Напевно, ними й досі керує екс-бос — президент, який сховався в Росії. Прихвосні швидко кинулися виконувати вказівки вже неіснуючого президента, зібрали людей, розмахували російськими прапорами й запустили нову казку жахів про Правий сектор і бандерівців. Хочуть не дати реально оцінити ситуацію в країні, тому створюють ілюзію перед жителями міста про те, що сюди приїдуть західняки, щоб захопити владу. Добра нагода зіштовхнути лобами людей, які виконують вказівки, отримані згори.
— Ти так гадаєш? — Валерій сів поруч.
— Можливо, я помиляюсь, — погодилася Настя. — Але це моя особиста думка. І взагалі, нагнітання протистояння почалося ще наприкінці лютого, коли поширилися чутки, що хочуть знести пам’ятник Леніну, й люди стали на його охорону. Вже тоді був запущений штучний механізм протистояння.
— Не сидиться їм спокійно, — зауважив Валерій, хоча Настя так і не зрозуміла, кого він мав на увазі.
Усі наступні дні вухаста автівка комуністів без упину волала на всі вулиці, закликаючи на черговий мітинг, запланований на п’яте березня.
— Треба не пропустити, — сказала свекруха, проводжаючи поглядом з вікна автівку.
— І не забудьте взяти в руки червоні прапорці, — пустила шпильку Настя й додала: — Можна й червоні кульки прихопити.
Свекруха невдоволено зиркнула на невістку.
— Нікому нема діла до долі країни, — мовила вона, дивлячись у вікно, — лише комуністи вболівають за нас.
— А як же Партія регіонів? — не втрималася Настя.
— Її обрав сам народ, отже, довіряють. І як не вірити, коли то наші обранці?
— Можливо, ваші особисто, — сказала Настя якомога спокійніше, — але нас на підприємстві змусили за них віддати голос. Чи ви забули, як я розповідала, що на роботі попередили про звільнення всіх, хто не проголосує за Партію регіонів? Я спочатку вирішила, що піду мовчки й проголосую за кого хочу, але не вийшло. Нам кожному під розписку давали перед голосуванням мобільні телефони, щоб ми в кабінці могли сфотографувати заповнений бюлетень, а потім здавали їх для перевірки фото. Нас нахабно змусили проголосувати так, як їм було потрібно. А якщо порахувати кількість працівників держпідприємств, то вийде велика кількість голосів.
— Нехай я дурна, — дратівливо огризнулася свекруха, — а твоя подруга Аліса? Скажеш, її теж змусили проголосувати за Януковича?
— Ось Аліска точно дурна, — відповіла Настя. — Намагалася їй довести, що не можна допускати до влади людину, яка скоїла тяжкі злочини, у якої руки в крові. Так повелася, як і всі «риночники», на те, що у владі повинна бути «своя людина, яка зробить для Донбасу все можливе». Ось і зробив. Обідрав країну, як липку, й утік з награбованим. І що тепер має Аліса? Бізнес зазнав краху, а замість десяти тисяч доларів кредиту тепер тридцять.
— По-перше, кожна людина може помилятися. Янукович по молодості наламав дров, але ж він чесно відбув покарання й не став гнидою, а залишився людиною, — свекруха вже перейшла на високі тони.