— Так нечесно, — зауважив ображений Денис. До цього він вважався найкращим серед них стрілком. — Ти добре малюєш, тому попадаєш у ціль без промаху.
— Бери, — Уля простягла йому блокнот, — малюй, стрілятимеш влучніше.
Денис почервонів, але Уля була така зворушлива у своїй простоті, що всі розсміялися.
— Здаюсь! — Денис підняв руки. — Ти найкращий стрілок!
Дівчина так прижилася у їхньому колективі, що могла вільно спілкуватися. Коли вони по-чоловічому в розмову вставляли міцне слівце (як без цього?), Уля не робила зауважень, не затикала пальцями вуха — вона стала справжнім товаришем.
Чотири роки тому сталася подія, яка назавжди приєднала Улю до хлопчачої групи. На вихідні вирішили поїхати відпочити у Слов’янськ на солоні озера. Ввечері біля багаття гріли руки та розмовляли про щось несуттєве. Тоді Геннадій запропонував чимось скріпити їхню дружбу.
— Ми ж не діти, щоб різати долоні і скріпляти дружбу власною кров’ю, — скептично посміхнувся Денис, підкидаючи поліно у вогнище. — Втім, якщо хтось із нас ще залишився в підлітковому віці, можу знайти ножичок.
Тоді наймолодшому, Ніку, було сімнадцять, решті по вісімнадцять, тож Никон зрозумів натяк.
— Якщо камінь у мій город, — без зла обізвався він, — то я не збираюся різати руки. Але потрібно подумати над ідеєю Геника.
— Можемо розпалити люльку миру, — запропонував Яків й одразу зрозумів, що бовкнув нісенітницю.
Уля, як завжди, щось мовчки малювала, поклавши блокнот на коліна.
— А якщо придумати якийсь пароль, — після довгої паузи сказав Льоня, — щоб його знали лише ми?
— Пароль? — скептично посміхнувся Денис. — У нас не війна.
— Справді, навіщо нам пароль? — знизав плечима Антон.
— Ось ти мент, то й вигадай щось путяще, — зауважив Нік.
— Якщо мент, то в голові у мене щось інше? — огризнувся Антон.
— Може, вигадати якесь кодове слово? — тихо подала голос Уля. — Вигадують назви груп по інтересах, спілок, вокальних гуртів і таке інше. Тож чому нам не придумати назву? Скільки нас? Восьмеро. Можна придумати, взявши, наприклад, перші букви наших імен.
— І що ми будемо з тим кодовим словом чи назвою робити? — Геннадій підкинув ідею, а тепер не розумів для чого.
— Спочатку давайте придумаємо, а потім вирішимо для чого, — пояснила дівчина. — Усі любимо спорт, ведемо здоровий образ життя, то маємо право якось називатися. Давайте разом напружимо мізки, може, щось і вийде.
Настала тиша. Десь у траві сюркотів коник, та тихенько потріскували дрова в багатті.
— Генику, — Уля підвела очі, поглянула у його бік. — Пам’ятаєш, як ти нещодавно приїхав з Харкова і розказав, що водій машини підібрав попутника, який їхав до Рубіжного. Як він назвав Луганщину? Нагадай мені.
— Лугандія, — розсміявся Гена. — Я також вперше почув, що так називають нашу місцевість, і довго сміявся. Втім, мені сподобалося слово, прикольне!
— Дивіться, що я придумала! — У неї горіли очі. Можливо, то був відблиск вогнища, але вона була така натхненна, ніби щойно написала поему. — Л — це Льоня. У — це я, Уля. Г — Геник. А — Антон. Н — Нік. Д — Денис. І — Іван. Я — Яшка. Лугандія! Ось наше слово! — захоплено сказала дівчина. — Я навіть знаю, навіщо воно нам потрібне! Ми можемо вітатися, промовляючи це слово. Воно може бути замість слова «Бувай!». Цим словом можна обізвати когось, якщо промовити лайливо, ним можна огризнутися. Якщо комусь із нас буде дуже самотньо, можна зателефонувати другові, без зайвих пояснень просто зітхнути у слухавку і сказати тихо «Лугандія», і буде зрозуміло, що комусь скрутно. Можна покликати на допомогу, і ми будемо знати, що потрібна поміч. Можна сказати це слово з болем, якщо боляче.
Уля обвела поглядом присутніх.
— А що, друзяки? Мені така ідея подобається! — переварив почуте першим Льоня.
Геннадій підхопився з місця, підбіг до дівчини, чмокнув її в щоку.
— Улька, ти — геній! — сказав він. Дівчина почервоніла, опустила очі. Рум’янець залив щоки, це було помітно навіть при червоному світлі, яке сіяло вогнище.
— Треба цю добру справу якось скріпити, — потер долоні Ванька. — Може, я збігаю та пошукаю чогось?
— Пити не будемо! — одразу зауважив Денис. — Ви сюди приїхали відпочивати чи жерти горілку?
— Ну що, новостворене товариство під назвою «Лугандія», — сказав Никон, — у мене є краща пропозиція. Сьогодні остання субота вересня. Пропоную щороку, хай би де ми були, збиратися цього дня разом.
— А якщо ми розсваримося? — запитав Гена.
— Навіть тоді. Заради минулої міцної дружби. Згода?