Хлопці ствердно закивали.
— Нехай ми будемо десь далеко одне від одного, мусимо покинути все і знову зустрітися разом, — продовжив Льоня. — Можливо, ті, хто розсварилися, приїдуть на зустріч, скажуть просто «Лугандія» — і це слово буде як вибачення, без жодних пояснень і з’ясовування відносин. Якщо хтось не забажає примирення, може просто привітатися цим словом, посидіти біля вогнища і згадати щасливе минуле.
— Так і зробимо. Зустрічатимемося останньої суботи вересня на цьому місці, — підбив підсумки Никон. — Я тут нещодавно написав нову пісню, — продовжив він, — називається «Золота осінь». Якщо сподобається, можемо поставити рингтоном на телефони — ні в кого такого немає.
Усі полізли в кишені за телефонами…
— Агов! — Голос Петра вирвав Геннадія зі спогадів. — Хто тут місцевий? Ти спиш, брате?
— Ні, — відповів Геннадій, — згадував друзів.
Він дістав з кишені ліки, пошумів блістерами, вкинув пігулки в рот і ковтнув, не запиваючи водою.
— Ми вже в Лугандії? — запитав він машинально, вдивляючись у дорогу.
— Як ти сказав? — посміхнувся Марк. — Лугандія?
— Так жартома називають нашу область, — пояснив Геннадій. — Потрібно не заснути, бо незабаром буде Рубіжне, а там такі ями на дорозі, мама-не-горюй!
— Та й дорогу я тут не знаю, — зауважив Петро, — а машина — не жаба, ями не переплигне.
Розділ 5
Іванна вже кілька днів ходила насуплена, як сич на негоду. Насті було прикро через таку поведінку доньки. Складалося враження, що дівчина не дуже радіє поверненню брата додому. З одного боку, її можна зрозуміти: вона молода, хочеться мати хоч мінімальний власний простір, куди можна запросити подружок чи принаймні послухати музику, а не дивитися бабусин телевізор і вимикати світло об одинадцятій вечора, бо бабуня не може спати при світлі. З іншого боку, брат їде додому живий, нехай після поранення, але він приїжджає, а Небесна Сотня вже ніколи не повернеться.
Раніше в одній із кімнат на правах господарки мешкала свекруха, в другій — Настя з чоловіком, а третя була дитячою. Іванна непогано уживалася з братом в одній кімнаті. Все було, як у звичайних дітей: інколи сварки з приводу черги прибирання кімнати, миття посуду та підлоги або навіть поділу робочого стола, який у них був один на двох. Коли Іванна досягла підліткового віку, Настя не раз пропонувала їй подумати про те, щоб перейти до кімнати бабці.
— Не хочу! Не піду! — репетувала дівчина. — Бабуня хропе, як трактор! Вона буде змушувати мене вимикати світло і лягати з курми спати, а я хочу перед сном почитати книгу!
— Ми слухаємо разом музику! — підпрягся Геннадій. — Я Чебурека не відпускаю!
Іванна не піддалася на вмовляння. Зробити небажане, але необхідне переселення змусив випадок. Одного дня у Насті була перша зміна, тож вона пішла з дому, коли діти ще спали, свекруха кілька днів поспіль ночувала на дачі за містом, вдома залишився чоловік, у нього був вихідний. Вранці батько розігрів сніданок і пішов будити дітей. Валерій торкнувся плеча сина, а той аж палає.
— О-о-о! Та ти, друже, захворів? — батько приклав руку до гарячого чола сина. Поміряв температуру. Так і є! — Сьогодні у тебе буде вихідний, — сказав він хлопцеві, — а ти, доню, збирайся швиденько, сніданок на столі.
Валерій викликав лікаря і знову повернувся до дітей.
— Чому валяємося? — спитав він доньку, яка доти не підвелася з ліжка. — Генику, йди снідати, — покликав сина.
— Я не хочу, — прохрипів він.
— Я теж не хочу і сьогодні не піду до школи, — заявила Іванна, натягуючи ковдру до самого підборіддя.
— Та ти теж хвора! — промовив батько, помітивши червоні щоки доньки. Він хотів підійти до неї, щоб подати термометр, але дівчина істерично скрикнула: «Дайте мені спокій! Покличте маму!» Чоловік сказав доньці не вередувати, бо вже не маленька, але дівчина ще більше дратувалася. Він багато разів намагався додзвонитися до дружини, але марно, бо у неї зламався телефон. Стаціонарний телефон у робочому кабінеті теж мовчав, і це не дивно: Настя рідко бувала там, бо корпусів багато і потрібно бути на місцях, щоб керувати процесом роботи.
Врешті-решт, опівдні прийшов дільничний педіатр і спочатку оглянув Геника. Лікар діагностував у нього застуду і виписав рецепти на ліки. Іванна в цей час мовчки замоталася в ковдру, ніби в кокон, та блискала переляканими очицями. Коли лікар зробив спробу до неї наблизитися, вона зарепетувала:
— Не чіпайте мене! Дайте мені спокій! Де мама?!
— Доню, що трапилося? — стривожився батько, бо ніколи не бачив нападів істерики.