— Ось дочекаюся Гену, потім візьму відгули і ще раз поїду у Київ, — сказав Вадим.
— Незабаром у нас буде своє бюро розшуку, — ляпнула Настя й одразу ж прикусила язика. — Вибач за недоречний жарт, — сказала вона, — від’їзд матері вивів мене з рівноваги. Сама вже думаю, що мені робити. У першу чергу потрібно вилікувати сина, поставити його на ноги. Не знаю, скільки часу піде на його одужання, викличу лікаря, тоді вже буде видно. А тут іще мама таке утнула…
Настя зітхнула, зробила затяжку й розчавила недопалок у попільничці.
— Я її не засуджую, — сказав Вадим, — вона хоче знайти свою доньку. І ти повинна це розуміти.
— Та хіба я проти?! Але ж безглуздо кидати все і їхати туди — не знаю куди.
— Які звістки від неї?
— Каже, що все добре, шукає Ніну, розпитуючи місцевих про той містичний будинок, який бачила уві сні.
— А де вона зупинилася?
— На вокзалі.
— У неї ще не вмерла віра, тож є надія.
— Знаєш, Вадику, що я помітила? — Настя підвелася, стала з ним поруч. — Раніше я говорила «Ніна любить…», «Ніна робить…», тобто вживала дієслова в теперішньому часі, ніби вона є, лише кудись вийшла з дому ненадовго і зараз повернеться. А потім, навіть не замислюючись, не усвідомлюючи, почала говорити про неї в минулому часі. Це було після одного року мовчання сестри. Тоді я подумала, що її вже нема серед живих, що якась невидима сила підказала моїй підсвідомості, що її життя вже обірвалося.
— Тобто ти хочеш сказати, що люди, які не поруч із нами, живі, поки ми не почнемо говорити про них у минулому часі? — запитав Вадим, зупинивши пильний погляд на Насті.
— То лише мої здогадки. — Настя тяжко зітхнула. — Я розумію маму, бо невідомість — тяжка ноша. Досі ми не знаємо, чи за здоров’я Ніни ставити у церкві свічку, чи за упокій. Ставимо за здоров’я, хоча, можливо, її душа в цей час не має спокою. Господи, що я плету?! — Настя схаменулася. — Я зробила тобі боляче?
— Я живу в постійному болю вже майже сто днів. Ти пропонувала матері повернутися?
— Вмовляю щодня, коли телефоную, але марно. Сказала, що повернеться тільки з Ніною. Не виключено, що мені самій доведеться їхати в Росію та забирати маму силою, — Настя ледь усміхнулася куточками вуст.
— Наша домовленість залишається в силі? — Вадим перевів розмову на інше. — Залишаєте з Валеркою молодь наодинці, а самі приходите до мене. Пиво за мною, обіцяю свіженьке та холодне.
— А я прихоплю рибку до пива, — пообіцяла Настя, — а також Алісу з Андрієм. Ти не проти?
— Ти що?! Я не уявляю тебе без подружки-товстушки! — усміхнувся Вадим. — Зберемося разом, як завжди, посидимо, відпочинемо, не будемо заважати молоді. До речі, а свекруху куди подінете? Дачний сезон іще не відкрився.
— У сусідній під’їзд до Семенівни спровадимо, — пояснила Настя. — Її Натан познайомився з черговою подружкою, живе у неї, тож Семенівні самотньо. Ходімо, бо я вже змерзла, — сказала жінка, — та й картопля лежить нечищена.
— Я тобі допоможу, — викликався Вадим.
Настя не заперечувала. Вона розуміла, що Вадим шукає будь-який привід, аби не залишатися наодинці з сумними думками. Син Левко — єдине, що було в його житті. Дружина померла під час пологів, тож Вадим самотужки виховував сина, без бабусь та дідусів, без няньок і коханок. Він так і не одружився, хоча мав тисячу шансів. У свої сорок чотири роки чоловік виглядав набагато молодшим, бо привабливе обличчя з правильними рисами ще не поорали зморшки, волосся не засивілося. При широких плечах, високому зрості, без випуклого черева, Вадим притягав до себе погляди жінок. До того ж чорний позашляховик та трикімнатна квартира у «Мріївському» будинку[3] з автономним опаленням та сучасним ремонтом змушували тріпотіти жіночі серця. Напевно, не одна була готова стати дружиною самотнього красеня та господаркою ошатної затишної квартири, і навіть матір’ю Левка. Але вдівець не поспішав одружуватися. Чому? Настя не наважувалася сама запитувати, проте Вадим іноді сам пояснював розриви стосунків дуже коротко: «Не склалося», «Не зрослося», іноді кидав щось філософське, на кшталт того, що сімейне життя — мистецтво, а в нього руки не звідти виросли.