— І ти здав свого товариша? — запитала вона, свердлячи його очима.
— Здогадайся сама з трьох разів, — відповів Антон, не відводячи погляду.
— Вас посилали у Київ? — запитав Петро.
— Так, — схвально кивнув Антон. — Але ніхто не хотів їхати. Нас навчили брехати, і ми робили це вправно. Хтось купував собі лікарняний, хтось ішов у відпустку, хтось приносив довідку про хронічне захворювання, яке саме тоді було у стадії загострення. Дехто взагалі звільнився з роботи. Так, можливо, ми непорядні, бо нам не дають чинити інакше, але їхати на Майдан, щоб вбивати людей? Цього ніхто не хотів.
— Але ж ти не звільнився, як інші, — кинула шпильку дівчина.
— Я навчаюся в юридичному, — пояснив Антон. — Коли закінчу, піду працювати адвокатом.
— І будеш чесно захищати від таких, як ти зараз? — не вгамовувалася Уляна.
— Послухайте мене, — звернувся до присутніх Петро, щоб зупинити наростаючу сварку, — мені теж в’ївся в пам’ять напис: «Вони не дають нам жити — ми не дамо їм правити!» Гарно сказано! Влучно.
— А правда, що Майдан проплатила Америка і туди вийшли лише западенці? — поцікавився Іван.
— Маячня! Повна дурня! — майже в один голос відповіли майданівці.
— Хто таке тобі наплів? — запитав Гена.
— Усі тут так кажуть, — чітко карбуючи кожне слово, відповіла Оксана.
— Я вже казав, що там були люди з усіх регіонів, — відповів Геннадій, — хоча, звісно, що із заходу країни була більшість мітингувальників.
— Тому що там немає роботи і всі їдуть на заробітки до Європи? — спитав Іван.
— Тому що ми знаємо, що за ті ж самі відпрацьовані вісім годин можна отримувати достойну зарплатню і жити по-людськи, — пояснив Марк. — Ми на власні очі бачимо життя в європейських країнах, де працюють закони і люди живуть гідно. Невже вам тут не хочеться так жити?
— Нам і тут добре, — знизав плечима Іван. — Головне, щоб була робота і вчасно з нами розраховувалися.
— Ти говориш так, бо не бачив, як живуть люди в цивілізованих країнах, — сказав Марк.
— Якщо ти хочеш сказати, що Україна потрібна Європі, то помиляєшся. Ми нікому не потрібні, а Донбас, вибач мене, годує всю Західну Україну.
Уля зрозуміла, що починається суперечка, яка може перерости у сварку. Потрібно було рятувати ситуацію.
— Я вам, хлопці, ще не таке розкажу, — втрутилася вона в розмову. — Розповідають, що на Майдані вас напували чаєм з наркотиками.
— Точно! — підхопила естафету Оксана. — Розповідала одна клієнтка, що її син постояв на Майдані тиждень, повернувся, а вона бачить, що з ним щось негаразд. Вона за сина і до лікарні! Зробили аналізи крові, а там три види наркотиків! Уявляєте?
— І цю казку розповідає не одна жінка про свого сина або сина своєї кращої подруги, — насмішкувато сказала Уля. — Уявляєте, є такі, хто вірить!
— А що? Це неправда? — скривилася Оксана. — У мене нема підстав не довіряти порядній жінці.
— І це говорить медпрацівник? — спитав із усмішкою Гена й обійняв подругу за плечі. — Може, досить балачок? Давайте вип’ємо ще шампанського за те, що ви нас підтримували, — запропонував Геннадій.
— По-перше, тобі багато не можна, — зауважила Оксанка, — а по-друге, ми підтримували не Майдан, а тебе, моє сонечко!
— Не розписуйся за всіх, — тихо, але вперто промовила Уля.
— Я б теж був із тобою поруч, якби не обставини, — зітхнув Льоня.
— А я ні! — сказала Оксана. — Я не боєць і не революціонерка, я — просто жінка. Тож давайте вип’ємо за нас, жінок, і за вашу чоловічу дружбу!
За столом стало жвавіше. Заторохтіли виделки, ложки, тарілки, хтось відкоркував шампанське.
— Підніміть келихи і всміхніться! — Оксана підвелася. — Я хочу вас сфоткати.
— За Лугандію! — весело сказав Геннадій.
— За Лугандію! — повторили голоси друзів.
— Слава Україні! — голосно й урочисто промовив Петро.
— Героям слава! — відповіли не всі.
Розділ 7
Лікар оглянув Геннадія, призначив лікування, сказав, що повторний огляд потрібний за тиждень, потому чемно відкланявся й пішов. Настя переглянула рецепти.
— Так, — сказала вона, — здається, все зрозуміло. Наймемо медсестру, щоб вранці тобі робила уколи, а ввечері буде приходити Оксанка і ставити крапельниці. Здогадуюся, що вона не відмовиться… — з натяком мовила вона.
— Я теж так думаю, — якось невесело відповів Геннадій.
— Тоді я йду до аптеки.
— Мамо, зачекай, — попросив син. — Скажи мені, будь ласка, навіщо ти лікарю засунула в кишеню двісті гривень?