— Як навіщо? — сказала вона здивовано. — За те, що прийшов на виклик.
— Тобто ця послуга стала вже платною? — прозвучало з легкою іронією.
— Синку, ти ж знаєш, що не помажеш — не поїдеш. Не натякнула б йому, що віддячу, довелося б чекати кілька днів. Як каже дядько Вадим: «У Сєвєродонецьку потрібно дати двадцять гривень, а потім привітатися».
— І не факт, що до тебе поставилися б з належною увагою, — додав батько, зайшовши до кімнати з чашкою чаю. Він сів на стілець біля ліжка сина, голосно відсьорбнув гарячого напою. — Можливо й таке, що тобі призначили б не ті ліки чи лікар виписав би рецепт на найдорожчі ліки. У нас на роботі працює жінка, у якої чоловік лікар, так вона якось хвалилася, що він отримує відсоток від проданих аптекою медикаментів, на які виписує рецепти. Лікарі домовляються з аптеками і співпрацюють настільки активно, що іноді доходить до бійок. Як результат, її чоловік отримує від аптек удвічі більше, ніж його зарплатня від держави. Ти б не хотів, щоб на тобі заробляли лікарі?
— Тату, він уже заробив, — сказав Геннадій. — Його обов’язок надавати хворому допомогу, він давав клятву Гіпократа.
— Сину, не сміши, — усміхнулася Настя. — Хто хоче працювати за ті копійки? Усі платять лікарям.
— По двісті гривень?!
— Ні, якщо сам підеш в поліклініку, то можна покласти на стіл сто, — пояснила Настя, — тоді тебе приймуть відповідно. А виклик додому — то вже інша такса.
— Такса, — син зітхнув, — у нас завжди була встановлена такса, на все і вже давно. Не хочеш у в’язницю за скоєний злочин? Штука баксів — на рік менше проведеш за ґратами. ДАІшник зупинив за порушення правил дорожнього руху — сплати півціни штрафу. Не хочеш іти на роботу? Купи лікарняний за сто п’ятдесят гривень на один день. Поставити пломбу в державній медичній установі — такса сто п’ятдесят гривень. Нас роками привчали до такси, і ми, німі раби, покірно її даємо. Я був гордий, коли попав на Майдан, і впевнений, що корупція буде подолана, що ми зможемо жити в правовій державі, де кожен буде чесно виконувати свої обов’язки і платити податки. Звичайно, я розумію, що за один день таксу не скасуєш, але все залежить від кожного з нас. Якщо й надалі будемо пхати конвертики в кишені — нічого не зміниться. Невже не можна було не давати лікарю хабара?
Геннадій пильно подивився на батька, потім на матір.
— У тобі палає юнацький запал та наївність молодості, — сказав батько, помішуючи ложечкою чай.
— Ти хочеш сказати, що ми стояли марно?
— Можливо, тобі боляче буде чути, але я скажу «так».
— Я… Я не розумію, — сказав розгублено хлопець, — мої друзі, мої побратими полягли… Їх розстріляли, щоб ми й надалі жили по-старому і пхали гроші в кишені?
— Я був категорично проти твоєї поїздки на Майдан, але ти поїхав, не спитавши нас, — мовив батько. — Ти гадаєш, що ми не хвилювалися за тебе? Спокійно спали ночами? Ти б бачив свою матір: скільки сліз вона пролила, коли почали стріляти в людей! Ми всі ранок починали з перегляду новин і лягали спати з увімкненим телевізором. Ми не бездушні, але тверезо оцінюємо обставини. Нічого не зміниться! На зміну одним олігархам прийдуть до влади інші — і все, крапка.
— Ми не дозволимо, — неголосно, але твердо сказав син. — Більше не дамо розграбовувати країну. Досить! Вона й так залишилася обдертою, як липка.
— Наївна простота! — зітхнув батько. — Хто тебе, чи мене, чи матір питатиме? Зараз ще трохи пошумить Майдан — і все буде, як і раніше. Ні, не так: нові можновладці будуть набивати собі кишені.
— Не буде цього! — палко заперечив син. — Будуть вибори, нові призначення. Сподіваюсь, що весь Донбас бачив і Межигір’я, і золотий батон. Патріоти вже не дадуть на виборах задіяти весь адміністративний ресурс. Зізнаюся, попри те що я вас люблю, мені було соромно, що ви голосували за Партію регіонів та за Януковича.
— Ти сам знаєш, чому ми так робили, — виправдовувалась Настя. — Нас попередили, що будуть звільнені ті, хто проголосує неправильно. Ми ставили підписи під зобов’язаннями «правильного голосування», а для певності нам давали фотоапарати, щоб у кабінці зробити знімок бюлетеня. Вийшов, відзвітував, віддав фотоапарат — можеш працювати далі. Ти все це знаєш. Напевно, не забув, як зганяли на мітинги, до речі, теж під розписку. Не можу заперечити, що частина жителів Донбасу щиро вірила в те, що президентом повинен стати свій, донбасівський, ось і маємо те, що маємо.
— Так, — підтримав Настю чоловік, — насправді, люди вірили, що до влади повинна прийти людина з нашого регіону, незважаючи навіть на те, що майбутній президент був двічі засуджений. Ти ж знаєш, що за це не можна судити людину, бо всі можуть помилятися. Як кажуть, від суми´ та…