— Я навіть не здогадувався, що тут так усе сумно, — зітхнув син. — Мені здавалося, що з нами піднялася вся країна.
— Вся, окрім сходу, хоча й були спроби створення свого Євромайдану, особливо в Луганську.
— Мені телефонували друзі, підтримували, як могли.
— Підтримували тебе, сину, як свого друга. До речі, придивися, хто чим дихає, не теліпай язиком зайвий раз, бо…
— Мене мої друзі не зрадять, — зупинив він матір, — я в них упевнений. Ми всі різні, кожен має право на свою думку чи переконання, але щоб здати чи зрадити? Ні, це неможливо!
— Людям здається, що вони змінюють події, — задумливо сказала Настя, — проте іноді події змінюють людей. Зрозумів?
— Мамо, як там бабуня? — Геннадій змінив тему розмови.
— Вчора я їй не змогла додзвонитися.
— Коли сьогодні будеш з нею розмовляти, дай мені слухавку, — попросив матір. — Здається, я знайшов аргументи, щоб переконати її повернутися додому. Добре?
— Гаразд, — Настя підвелася. — Ти відпочивай, а я піду в аптеку. Головне — не хвилюйся через дрібниці. Усе у нас буде добре.
Розділ 8
Іванна зайшла до братової кімнати. В руках, як завжди, пакетик з чіпсами «Люкс».
— Чебурек! — привітно озвався до неї Геннадій. — Ти все така ж, жуєш усяку гидоту, а потім дивуєшся, чому повнієш.
— Жую, бо не снідала, а від смаженої картоплі багато кіло не додасться, — пояснила дівчина, хрумкаючи чіпсами. — Хоч раз сам, а то завжди хтось сидить у тебе.
— Так я ж хворий, — посміхнувся брат, — а ти не хочеш бути моєю доглядальницею.
— У тебе є особиста доглядальниця, — парувала Іванна, натякаючи на Оксану. — Пригощайся, — простягла пакетик, — смачно, з беконом!
— З ароматизатором, там бекон і поруч не лежав.
— Помітна школа твоєї подруги: це не можна, те не можна, там бактерії, там глисти, там сальмонела. Послухати її — так нічого не можна їсти. І як ти все це терпиш?
— Покохаєш сама, тоді зрозумієш.
— Хай я крізь землю провалюся, ніж покохаю таку чистоплюйку!
— Даймо спокій і Оксані, і нашим стосункам, — промовив брат, — краще розкажи, як ти тут жила. Сумувала без мене?
— Хвилювалася, щоб тебе, дурнику, не вбили «беркутівці».
— Якби убили, то тобі залишилася б моя кімната, — пожартував Геннадій.
— Дурень набитий, і все! — усміхнулася сестра, і на круглих щоках з’явилися ямочки. — Навіщо мені твоя смерть, коли батьки трохи вже накопичили коштів, збираються взяти ще кредит і купити тобі окрему квартиру. Це мені нічого не світить, окрім кімнатки між бабусиними апартаментами та батьківськими.
— Вийдеш заміж за багатого мена, з власним житлом…
— Ага! — перебила його сестра. — З моєю зовнішністю? Ось дивлюсь я на тебе і думаю: чому природа така несправедлива? Ти — чоловік, якому можна трішки відрізнятися від мавпи, щоб любили жінки, проте тебе природа наділила кращими рисами від батьків, а мені залишила найгірше. Чому так?
— Не мели дурниць. Ти у мене найкраща сестра!
— Проїхали! — сказала Іванна й зіжмакала в руці порожній пакет. — Поки ми наодинці, зізнайся найкращій сестрі, скільки грошенят заробив на Майдані? — запитала стишеним голосом. — Я не Оксанка, клянчити не буду.
— Ти що?! — здивовано спитав брат. — Я стояв за ідею, а не за гроші!
— Ой! — махнула рукою дівчина. — Усі знають, що платили добре і майданівцям, і антимайданівцям. З нашого технікуму хлопець стояв на мітингах від Партії регіонів, так привіз тридцять тисяч гривень, а були й такі, що заробили по п’ятдесят тисяч. А вам платили в баксах? Правда, що ваші протести проплачувала Америка?
— Це так вам піднесли інформацію в технікумі?
— Та це кожна дитина знає! Ніхто безкоштовно не стояв! Усім вам платили.
— А коли збиралося півмільйона людей, то їм теж платили?
— Це ти повинен мені розказати, — мовила Іванна. — Гадаю, що їм нічого не дали, а тих, хто щодня стоїть, проплачували.
— Моя дурненька сестричка, — зітхнув Геннадій, — ми відстоювали свою свободу, яка дорого коштує, але її ціна не вимірюється грошовим еквівалентом. За неї заплачено людськими життями та пролитою кров’ю.
— Це лише красиві слова. Я ж тобі до кишені не лізу, то можеш зізнатися про свій заробіток, я нікому не скажу.
— Не мели дурниць! — роздратувався брат. — Якщо чогось не розумієш, то я розкажу, розжую і в рот покладу. У мене нема ніяких грошей, бо ніхто не платив, а якщо хочеш щось інше дізнатися, то запитуй.
— Не хочеш казати, то й не треба, — погодилася сестра. — Скажи мені чесно: тобі не страшно було стояти з бендерівцями разом?