Настя слухала цю маячню і не могла збагнути, від кого той чоловік закликав захищати місто і що загрожує мешканцям. Правий сектор? Бандерівці? Їх ніхто тут не бачив і не чув погроз у бік місцевих. Проте натовп час від часу переривав його гучними оплесками та викриками «Смерть бандерівцям!», «Не пустимо до нас київську хунту!», «Правосєки, геть!», «Нас ніхто не чує! Почуйте Донбас!», гучно скандував: «Расія! Расія!»
Наступним оратором був отець Трохим Потока, саме той, що правив панахиду. Його проповідь була довга. Отець Трохим розпинався перед публікою, говорячи про свою святість, потому протоієрей почав палко доводити, що нам не потрібна Гейропа з легалізованою проституцією та наркоманією, де «храми перетворені в ресторани».
Його виступ час від часу зривав гучні оплески. Підбадьорений вигуками, отець Трохим наклав на себе широкий хрест й пообіцяв в ім’я Господа Христа казати правду і нічого, крім правди. Те, що почула Настя, її приголомшило. За його словами, сьомого березня весь золотозапас України літаком вивезли в США, а п’ятдесят відсотків акцій українських металургійних заводів керівництво країни передало американським кампаніям. Насті забракло терпіння слухати ахінею «святого» отця, вона зібралася йти, але наприкінці промови прозвучало таке, від чого жінка отетеріла.
— Блажен человек, родившийся русским, а не украинцем! — промовив він, склавши долоні докупи, й підвів погляд на небеса.
Емоції в натовпі аж зашкалили! Знову кричали свої гасла й аплодували. Насті на мить здалося, що вона не на українській землі, а десь у пеклі, де люди здуріли й не знають, що творять. Розум не міг осягнути, чому ті українці, які стоять тут, на своїй батьківщині, аж запищали, коли почули від отця Трохима на додаток: «Будь проклят украинец и блажен россиянин!»
— Очманіли всі, чи що? — промовила Настя вголос.
Якби була її воля, то підійшла б й заткнула рота тістом такому священнослужителю, але не можна — озвірілий натовп розірве на шматки. Вона забрала свої торби й пішла обходити мітингувальників. Доки пленталася, почула кілька слів, які сказав представник Руського блоку, але після палкої промови протоієрея йому не вдалося отримати гучні оплески. До мікрофона підійшов поет-аматор. Настя стишила ходу, сподіваючись, що поезія як мистецтво має скрасити це збіговисько, схоже на шабаш душевнохворих. Коли натовп змовк, поет почав читати:
«А ти, поете, ще й абсолютний нездара», — подумки сказала Настя.
Навіть якби вона промовила це вголос, її б ніхто не почув. Натовп знову осатаніло волав: «Ре-фе-рен-дум!», «Ра-сі-я!», «Беркут!», «Смерть бендерам!». Уже перетнувши площу, Настя чула, як комуніст Пилипченко закликав наступний мітинг приурочити до позачергової сесії міськради й просив підписати лист за проведення референдуму. Перед світлофором Настя зупинилася й озирнулася. Біля пам’ятника роздавали папірці для збору підписів.
Удома перш за все дістала тісто, розпакувала, виклала у миску й поставила на підвіконня. Сонце вигрівало своїм промінням кухню, й жінка доручила йому тісто, яке наче прагнуло піднятися й швидше пірнути в тепло духовки, щоб перетворитися на запашні пиріжки.
— Не спиш, синку? — Настя зайшла до кімнати Геннадія.
— Ні, — відповів син, привітавши матір усмішкою. — А що там за галас на площі?
— Схоже, люди забули, що вони українці, — сказала вона й розповіла про почуте. Промовчала про те, що отець правив панахиду за загиблими «беркутівцями», — не хотіла ятрити синові рану, — але процитувала слова «божої людини», які стали апофеозом її промови.