Після нічної зміни Настя з чоловіком своєю автівкою поїхали в Рубіжне дізнатися, чи можуть вони там влаштуватися на роботу. Зупинилися на парковці поблизу заводу. Настя поглянула на лічильник.
— Враховуючи, що їхали найкоротшим шляхом, дуже непогано — вісім кілометрів від нашого будинку, — сказала вона задоволено.
— Не поспішай, — мовив стримано чоловік. — Подивимося, чи будуть нам тут раді.
У відділі кадрів вони заповнили анкети, написали заяви. Їм сказали, що можуть проходити медогляд і виходити на стажування хоч зараз. Попередили також, що зарплатню виплачують у повному обсязі, хоча із затримкою на місяць і частинами. Та хіба були кращі чи інші варіанти? Подружжя, задоволене результатами поїздки, вирішило одразу з’їздити в село та відвезти харчі для Барсика.
— Нема вдома кота, — повідомила сусідка. — Щойно потепліло — гайда по дівках бігати. Не хотіла випускати з хати, так він мені таке влаштував, — Валентина Петрівна емоційно розповідала та жестикулювала руками, — нявчав, як ненормальний, а потім ще й насцяв у капці. Що мені залишалося робити? Випустила надвір, так чотири дні не приходив додому. Приплівся худющий весь, вухо подряпане, голодний. Що поробиш? Недарма ж кажуть «березневий кіт». Прийшов березень, з ним тепло, тож наївся, добу відлежався і знову кудись подався. Добре, що Стефанівна не бачила, як він схуд, бо ще подумала б, що я його не годую. До речі, коли вона збирається додому?
Настя розповіла, що не може додзвонитися до матері.
— Повернеться, — впевнено сказала сусідка. — Можливо, телефон вкрали або загубила.
— Я теж на це сподіваюся, — сумно промовила Настя.
— Не може не повернутися, бо незабаром час садити город. Як без нього? Стефанівна для вас усіх старається, хоче і вам допомогти, і Володька незабаром звільниться, і Ніну чекає. Так-так, ви не переймайтеся, мати повернеться, і вже скоро, — запевнила Валентина Петрівна. — Будемо разом садити город. Вона мені обіцяла насіння якихось огірочків, які рясно-рясно родять…
— Вибачте, але ми з нічної зміни, — перебила її Настя, — ще й не снідали.
— То ходімо я вас нагодую! — запропонувала сусідка.
— Дякую, але ми поспішаємо, — відмовилась Настя. — Чекаємо на лікаря, після обіду повинен прийти оглянути Геника.
— Йде на поправку?
— Так. А як там Люда? — поцікавилася Настя, бо з Людмилою вони виросли разом, дружили, потім вона переїхала в Суми, тож тепер бачилися рідше. Лише зараз Настя згадала, що вже тижнів зо два не телефонувала подрузі дитинства.
— А! — сусідка невдоволено махнула рукою. — Не можу я з нею спокійно розмовляти.
— Чому?
— Повністю зомбована телевізором, — пояснила Валентина Петрівна, — намагається мені довести, що нова київська влада — не фашистська хунта. А я знаю, що тепер добра не чекай — дорвалися до влади фашисти.
Настя аж спалахнула. Валерій, знаючи дружину, зрозумів, що розмова має всі шанси закінчитися сваркою, тому одразу смикнув Настю за рукав.
— Годі вам язиками плескати! — навмисно невдоволено сказав він. — Ще й росинки в роті не було, а вам аби ляси поточити.
— Добре, — видихнула Настя. Вона подякувала сусідці за Барсика і на прощання сказала: — Я сьогодні ж зателефоную Людмилі, бо так замоталася у справах, що й вгору ніколи глянути.
— Воно й не дивно, — підсумувала сусідка, — недогледіли сина, тепер маєте клопіт.
«Опель» уже відгукнувся запущеним двигуном, тож Настя поспішила до автівки.
— Настю, — мовив Валерій, коли вони рушили, — вислухай мої поради, тільки, будь ласка, мовчки.
— Гаразд.
— Ти можеш мати свою думку — це твоє право, свої погляди та переконання. Але я прошу тебе: не загострюй кути, якщо вони й так гострі. Не потрібно нав’язувати свої переконання іншим — вони теж мають право на свої погляди, на свою думку, можливо, хибні, але свої. Ти ж бачиш, як зростає напруження у людських відносинах, одні кричать: «Почуйте Донбас!», інші волають: «Дослухайтесь Києва!» Не потрібно протиставляти схід та захід. Ну відшумів Майдан, загинули діти, батьки, чоловіки — досить! Незабаром все стихне й час розставить усе по місцях, а своїми доказами ти не зміниш думки ні майданівців, ні антимайданівців, бо кожен уже визначився. Тож чи не краще помовчати, ніж розсваритися з усіма, з ким можна?
— Мене просто бісить…
— Ось я про те й веду мову, — спокійно продовжив чоловік. — Тримай свої емоції та переконання при собі. Я теж не згоден з новим керівництвом країни і Майдан вважаю помилкою…