— Не хотіла тобі заважати одужувати.
Він намагався здогадатися, чи всерйоз це сказано, чи жартома, але не зміг.
— А я сумував за тобою, — сказав після хвилинної паузи.
— За мною, чи за моїм мовчанням?
Така як завжди: неговірка, тиха, скромна. Уля — як непрочитана книга: загадкова, таємнича, навіть важко здогадатися, про що вона думає.
— Я мала намір поїхати на Майдан, але на роботі сказали, що одразу звільнять, — сказала вона, не підводячи голови. — Та й батьки були проти. Вони ще не зрозуміли, що я вже доросла і свій шлях маю вибирати самостійно. Можливо, потрібно було плюнути на все і поїхати? — Чи то питала, чи розмірковувала дівчина. — Принаймні відчувала себе причетною до ходу історії. Ти — молодець! Творець історії, про таких напишуть книжки, а я нічого не встигла зробити, але Майдан іще стоїть, тож можна поїхати.
Знову незрозуміло, чи питає, чи розмірковує.
— Без тебе обійдуться, — усміхнувся Геннадій. — Хто тут буде дизайни кімнат робити? Ти ж найкраща у місті!
— Ти хотів сказати «найкращий дизайнер»?
Нарешті випрямилася, подивилася прямо у вічі. Очі великі, сині, бездонні, мрійливі.
— Не чіпляйся до слів, скажи краще, як ти тут жила?
— Я? Не відриваючись від екрана телевізора або монітора. Здавалося, що вимкнеш на годину, а на Майдані щось відбудеться і ти не будеш знати. Мені здається, вся країна лягала спати і вставала з новинами. Звичайно, багато хто в нас так і не зрозумів, що там відбулося, не повірили, що стояли не за гроші, не на проплачених мітингах, а за ідею. Це було щось неймовірне! Ніби вся країна ожила, стріпнулася, прокинулася після сну, тривожно забилося її серце під назвою Майдан, і ми могли бачити, як воно б’ється, палає шинами, задихається кіптявою, як його б’ють, намагаються знищити, потоптати, розстріляти, а воно живе, воно народжує націю, змушує згадати, що її діти — справжні українці, і вони там, у буремному Києві!
Уля так довго і палко ще ніколи не говорила. Вона схаменулася, почервоніла, опустила голову, але й так було помітно її червоні маленькі вушка.
— Тоді я подумала, — продовжила вона вже тихим звичним голосом, — що тим хлопцям не буде соромно дивитися у вічі своїм дітям, які колись запитають батька, де він був під час революції. Ось тобі, наприклад, не буде соромно відповісти, бо саме ти творив історію, а я… Що скажу я? Сиділа у теплі, у м’якому кріслі й малювала картинки для замовників?
— Ще багато справ попереду, встигнеш і ти зробити свій внесок в історію, — заспокоїв дівчину Геннадій. — І боротися ще доведеться, щоб не пролізли до влади злодії. Зробити люстрацію, побороти корупцію, яка іржею роз’їдає країну… Ой, Улю, справ нас чекає море! Це добре, що ти замислюєшся над майбутнім країни. А як щодо особистого?
— Що ти маєш на увазі?
— З кимось зустрічаєшся? — прямо запитав Геннадій.
Уля мовчала. В цілковитій тиші було чути, як скрипить олівець, виводячи щось на папері.
— Тебе чекаю, — підвела вона голову і всміхнулася якось сумно. — А ти все зайнятий, та й взагалі всіх найкращих хлопців уже розібрали.
— І тобі нікого не залишили?
— Ні, — стенула плечима.
Геннадій подумав, що він ні разу не бачив Улю з кимось у парі. Він навіть не знав, чи колись вона з кимось зустрічалася, чи ні. Він звик у ній бачити друга, майже хлопця, як його друзі, не дуже переймаючись питанням, чому дівчина завжди сама. Зараз йому стало незручно за свою байдужість та неуважність. Друзі зазвичай самі розповідали про знайомства з дівчатами чи розставання, лише Уля про це ніколи не заводила мови. Іноді на відпочинку вони підсміювалися, що їй потрібно змінити стать, бо вона пацанка, або казали, що залишиться у старих дівах. Чому він раніше не думав про те, що вони, не розуміючи того, ненавмисно можуть робити їй боляче? Можливо, у неї було нерозділене кохання і дівчині не було з ким поділитися?
— Улю, у тебе є гарна подруга? — спитав Геник.
— Нема.
— А з ким ти ділишся, коли тобі на душі кішки скребуть?
— Сама з собою, — всміхнулася Уля. Вона підвелася, простягла аркуш. — Це тобі, на згадку про сьогоднішній день.
На папері малюнок: він лежить у ліжку, прикритий під пахви ковдрою.
— Схожий! Навіть дуже! — розглядаючи зображення, сказав Геннадій. — У мене ціла колекція твоїх малюнків.
— У мене нема жодного.
— Чому?
— Люблю робити подарунки, — відповіла Уля. — Ти одужуй, а я вже піду. Мені час йти.
Вона нахилилася, легенько торкнулася щоки хлопця. Губи м’які, ніжні, не нафарбовані, а чомусь пахнуть полуницею.