— Як ти, козаче? — потис руку Гені. — Уже ліпше виглядаєш, це радує.
— А у вас сумні очі, — сказав Геннадій. — Не дізналися нічого нового?
— Поки що ні. А у мене для тебе є сюрприз!
— Це добре. Люблю приємні несподіванки! — усміхнувся хлопець.
— Це тобі, — дядько Вадим поклав на стіл ключі від авто. — Левкові обіцяв купити невеличкий мікроавтобус, бо йому не терпілося підробляти. Він мріяв по вихідних займатися приватними перевезеннями, тож я купив уживаний «Форд Транзит». Непогана автівка, німці вміють робити машини. П’ять пасажирських місць, півтори тонни вантажу потягне. Я купив її в надії, що син на відстані відчує мою турботу і це допоможе йому повернутися додому… Повна дурня. Чи не так? — сумно сказав чоловік.
Геннадій помітив, як дрібно тремтять пальці дядька Вадима, як здригнувся його голос.
— Левко повернеться, так буде, — сказав Гена. — Ви мені вірите?
— Я вже не знаю, у що мені вірити, у що — ні, а ти бери ключі. Одужаєш, будеш працювати на власній автівці на самого себе, а не на якогось дядю. Не візьмеш — ображуся і більше не прийду.
— А якщо Левко завтра повернеться?
— То буде найкращий і найщасливіший день у моєму житті, а поки його… Бери, не відмовляй мені.
— Але ж це дорога річ, — запротестував Геннадій, — може статися, що або я її розіб’ю, або хтось зачепить. Що тоді?
— Найдорожча річ — наше життя й життя наших дітей, — сказав чоловік, — бери, користуйся, то лише шматок заліза.
— Дякую, — сказав розгублений і розчулений хлопець.
Розділ 14
Коли Настя з чоловіком написали заяви про звільнення, бригадир невдоволено сказав:
— Я так і знав, що ви не будете працювати. Усі хочуть лише командувати, а роботи з вас немає. Ось утримати б з вас гроші за те, що ми вас навчали, змарнували свій час.
Настя вже й рота розкрила, щоб сказати, що за такі умови праці потрібно судитися з підприємством, але Валерій кинув на неї суворий погляд і вона стрималася — їм потрібно було звільнитися без обов’язкового відпрацювання двох тижнів. Коли вони вийшли за прохідну, Настя з полегшенням зітхнула.
— Невже скінчилися жахіття? — сказала вона. — Усе життя буду згадувати цю роботу як страшний сон.
— Це не завод, а гетто, — додав чоловік, — напевно, фашисти у таборах так не знущалися з людей. У нас жінка послизнулася, впала і вдарилася головою так, що знепритомніла. Ми її підняли, привели до тями, хотіли викликати лікаря, а вона просить, щоб не викликали. Виявилося, що їй залишилося допрацювати кілька місяців, щоб отримувати пенсію по першій сітці шкідливості, тож вона злякалася звільнення. Уявляєш, у неї струс мозку, кров юшить з рани, а вона стала до роботи.
— Жах! А потім пішла до лікарні?
— Уяви собі, що ні. Розповіла, що рану зашив їй знайомий ветеринар, сама накупила таблеток і ходить на роботу, хоча по два рази на день непритомніє. Якесь середньовіччя! А з іншого боку, її можна зрозуміти, бо де ще вона в такому віці влаштується на роботу?
— У нас бригадир проходив по території і непомітно кидав кілька зіжмаканих шматочків паперу. Знаєш, навіщо? Щоб повернутися й вказати на неналежне утримання робочого місця — гарна підстава позбавити преміальних. Хлопці розповідали, що таким чином премій позбавляли всіх працівників.
— А рило йому ніхто не набив?
Настя не відповіла. Їм потрібно було якнайшвидше пройти медогляд, бо на НПЗ вже подали заяви. Вирішили не гаяти часу й одразу поїхали до поліклініки.
Спочатку їх змусили оплатити медогляд. Швидко заплатили в касі й побігли займати черги в різні кабінети. Кілька лікарів після огляду без жодних проблем поставили підписи під словом «здоровий», але в окуліста у Валерія виникли проблеми.
— І навіщо я зізнався, що читаю в окулярах? — бідкався він. — Можливо, й підписав би, а то почав розказувати, що потрібний допуск на висоту, а з поганим зором не можна, може запаморочитися в голові. Якась дурня!
— Вимагає гроші, — констатувала Настя. Вона дістала з гаманця сто гривень. — Йди ще раз.
— А як я віддам? Там медсестра сидить.
— Подавай разом з карткою, — порадила Настя.
— А якщо не візьме?
— Покажи мені хоч одного лікаря у нашому місті, який не бере гроші, — посміхнулася вона. — Йди, не сумнівайся: до хабарів їх уже до нас привчили.
Валерій вийшов із кабінету сяючий.
— Підписав! — радісно прошепотів він.
— А що я тобі казала?