— Я зараз поїду в село і все дізнаюся, — сказала вона чоловіку.
— Дочекайся мене з роботи, з’їздимо вдвох автівкою.
— Не можу чекати до вечора. Щось мені не подобається така таємничість.
— Можливо, подалася до якоїсь давньої подруги?
— І про це не можна було мені сказати? — хмикнула Настя.
— Не могла вона поїхати на свою батьківщину?
— У Стрий? На Львівщину? Ти ж знаєш, що вона не була там понад сорок років, навіть не поїхала на похорон матері, — зітхнула Настя. — То чому б тепер мала їхати? І до кого?
— Ось бачиш, є у неї таємниця, чому не може поїхати у рідні краї, тепер ще одна буде, — зіронізував чоловік.
— Припини. Мені й так важко. Бувай!
Настя натиснула на телефоні червону кнопку і почала вдягатися. В животі загурчало, нагадуючи про їжу. Вона відрізала шматочок вареної ковбаси, вкинула до рота.
— Мамо, передайте Іванні, що я поїхала у село до матері, — сказала вона свекрусі, намагаючись перекричати телевізор.
— Що ти там забула? Прийде донька з технікуму, чоловік з роботи, що вони будуть їсти? — пробурчала свекруха, втупившись у телевізор. — Знову мені паритися біля плитки?
— Передайте, будь ласка, Іванні, щоб приготувала поїсти собі, вам і батькові, — сказала спокійно, але наполегливо Настя і швидко зачинила двері. Вона надто добре знала свекруху: побурчить задля годиться і далі робить своє.
Розділ 2
Валентина Петрівна вже чекала Настю. Як завжди, вона сиділа на лавці біля паркану, схрестивши руки на грудях і витягнувши вперед ноги. Настя знала, що вони в тієї пухлі й покреслені випуклими синіми мережами вен, ніби географічна мапа з позначками річок. Тому сусідка завжди, коли сідала, протягала ноги вперед, щоби вони відпочивали. Настя привіталася, стомлено зітхнула та присіла поруч.
— Де лист? — спитала тихо.
— У хаті. Де ж йому бути? — хмикнула сусідка. — Подихаємо свіжим повітрям чи одразу підемо в дім?
— Валентино Петрівно, яке там повітря?! Я місця собі не знаходжу, не знаю вже, що й думати, — зітхнула Настя.
Валентина Петрівна зіперлася руками на лавку і лише тоді важко, ойкаючи, підвелася.
— Здавалося, за стільки років узнала твою матір, як облуплену, а тут на тобі, такі таємниці, — ображено мовила сусідка і, перевалюючись з боку на бік, подибала у двір. — Детектив, та й годі! Якісь листи, ніби не можна подзвонити, таємниця за сімома замками. І це після стількох років дружби та сусідства! Коли вона приїхала в село до мого сусіда Івана, Царство йому Небесне, то я вже того дня знала, що Богдана приїхала не сама, а з немовлям, тобто з тобою. І я не плескала язиком по селі, хоча знала, що ти не його дитина. Скажеш, я тобі донесла, що в тебе не рідний батько? — вголос розмірковувала сусідка, запрошуючи Настю до хати. — Я б ніколи тобі не зізналася, але знайшлися добрі люди… Хоча навіщо зараз копирсатися у минулому? Тримай! — Валентина Петрівна подала конверт з написом «Для Насті».
— Спасибі! — жінка схопила конверт і швидко пішла.
— Стривай! — зупинила її сусідка. — А ключі, які мати тобі передала? А чвертка де?
Настя дістала з сумочки пляшку, тикнула в простягнуті руки, схопила ключі й майже побігла з хати.
— Ти хоча б зайди, скажи мені, куди мати подалася, — невдоволено крикнула навздогін ображена жінка.
— Добре! — механічно відповіла Настя вже за порогом.
Як на зло, замок довго не піддавався. Настя тремтячими руками ледь упоралася з ним. Хвилювання наростало з шаленою швидкістю, в голові шуміло, кров прилила до скронь. На ходу кинула «Зачекай, Барсику!» чорному зеленоокому котові, який привітав її протяжним «Ня-а-в!». Всілася за стіл біля вікна, розірвала пухкий конверт.
«Доню, моя Настуня, — почала читати лист, написаний на папері з учнівського зошита в клітинку, — ти ж знаєш, як я люблю тебе, Іванну та Геника. Чи мені тобі розповідати, скільки я пережила, скільки сліз пролила і прочитала молитов, поки Гена був у Києві на Майдані? Як я хотіла його дочекатися, обійняти і сказати, що він та такі, як мій онук, — справжні герої! Тепер я буду відчувати свою провину, що не дочекалася його лише кілька днів. Сподіваюся, що і він, і ти мені пробачите, якщо дізнаєтесь про причину мого таємного від’їзду. Але все по порядку.
У мене двоє дітей: ти і твоя сестра Ніна. Ти — моя гордість, Ніна — мій вічний біль, мій пожиттєвий хрест, але ви обоє — мої діти і, хай би що сталося, я люблю вас однаково. Та що мені тобі пояснювати? У тебе теж двоє діточок, і, хоч би які вони були, ти завжди любитимеш їх однаково.