— Не кажи так! У пам’ять про батька ти не повинна так говорити. Чи справа в тому, яке прізвище людина має? Головне — яка вона всередині. Бува, що прізвище красиве, а людина гнила, недобра. Часом яблуко зовні таке гарне, соковите, привабливе, а надкусиш — а там черв’яки, одразу й не помітиш, що є в ньому дірочка паразита. Хіба прізвище Бидлота змусило твого батька прожити життя бидла? Ні! А твоя мати? Хто про поштарку Стефанівну скаже лихе слово? Ні в кого язик не повернеться, бо завжди ласкава до людей, привітна, жодного разу ні з ким у селі не посварилася, а прізвище у неї Бидлота. Ось так!
Валентина Петрівна замовкла, склала руки на грудях і поважно стисла губи.
— Як там мама сама? — Настя змінила тему. — Навіть не можу уявити. Взагалі в голові не вкладається, як можна знайти людину в багатомільйонному місті?! Я вже навіть не знаю, чи хвилюватися за неї, чи лаяти за такий безглуздий вчинок? Від думок уже мізки закипають!
— У тебе киплять, а у твоєї сестри їх взагалі нема. Вибач, але у всьому Нінка винна.
— У чому її провина?
— По-перше, навіщо їй було зв’язуватися з ув’язненим рецидивістом?
— «Заочницею»[2] стала вона випадково, — Насті хотілося якось виправдати сестру. — Хтось дав Максиму адресу, Ніна, наша добра душа, не змогла відмовити, відповіла, потім поїхала до нього на побачення, він почав писати такі листи кохання, що Ніна й справді повірила в його добрі наміри.
— Які можуть бути наміри в зека? — махнула рукою жінка. — Потрібно було знайти дурепу, щоб возила йому передачки, а Нінка й повелася. Я їй казала, що ті листи один писака пише, а усі в камері у нього переписують і адресують таким, як твоя сестра.
— Вона насправді закохалася у Максима, чекала його, писала, навідувала. Хто ж знав, що він провів за ґратами стільки років?
— Можна було здогадатися, — з розумним виглядом парувала сусідка.
— Кохання сліпе. Ніна вірила його запевнянням, що все у них буде добре. Спочатку й було все добре, — зітхнула Настя.
Їй одразу не сподобався і сам обранець сестри, і його зеківський жаргон, і бажання спочатку відпочити, а потім шукати роботу. Бідна мама! Вона мужньо терпіла небажаного зятя-ледащо, все ще сподіваючись, що лихо обійде їхню оселю. Не минуло, завітало. Максим казав, що не може влаштуватися на роботу, хоча всі розуміли, що він просто не хоче. Всі, окрім Ніни, яка закоханими очима заглядала в очі чоловікові і свято вірила його щоденній брехні. Маминих грошей на життя не вистачало, тож Ніна запропонувала поїхати на заробітки в Росію. Максим сказав, щоб поїхала, влаштувалася сама і на місці дізналася, чи беруть на роботу колишніх в’язнів. Півроку мати годувала сина Ніни Володьку та зятя. Ніна приїхала з чималенькою сумою грошей, які заробила на будівництві котеджів у Підмосков’ї, та купою подарунків. Гроші швидко закінчилися, просипалися, як пісок крізь пальці, тож Ніна знову поїхала на заробітки.
Максим обіцяв незабаром приєднатися до неї, але вибрав легших шлях заробітку. Він підбив Володю пограбувати місцевий магазин. Ніхто не знає, які слова чи доводи підібрав для підлітка Максим, але хлопець пішов з ним на справу. Вони не очікували, що тієї ночі господар крамниці посварився з дружиною і вирішив заночувати в підсобці. Коли грабіжники натрапили на чоловіка, той здійняв галас. На очах Володі Максим забив чоловіка лопатою до смерті, потім забрав виторг, набрав горілки та ковбаси і потягнув шокованого хлопчину додому. Вранці їх обох забрала міліція. Максим встиг зателефонувати Ніні та попросив заплатити за послуги адвоката. Грабіжники опинилися за ґратами, щоправда, в різних місцях, а вже за тиждень замовк на три роки телефон Ніни.
— А потім, — продовжуючи думки Насті, сказала сусідка, — цей зек споганив життя Володьки. Він винен у всьому, що сталося. Я так гадаю, що Ніна хотіла заробити більше грошей і скоїла щось протизаконне. Я вже твоїй матері казала, що скоріш за все Ніна кудись вляпалася і сидить за ґратами.
— Чому ж вона не напише листа? Та й до міліції у Москві я подавала заяву про зникнення.
— Дуже там ми потрібні! — хмикнула Валентина Петрівна. — Хто там хохли? Раби! А сестра не пише, бо не хоче хвилювати матір — у неї хворе серце, виразка шлунку… і нервів уже не лишилося.
— Можливо, й так, — невпевнено мовила Настя.
— Якщо за три роки не отримали ви жодної звістки від Ніни, то нема її вже серед живих, — зітхнула жінка. — Я не раз про це натякала твоїй матері, але вона не хоче мене слухати. Скільки людей їдуть у ту Росію, щоб продатися в рабство і заробити копійчину, а потім не повертаються, зникають безвісти, назавжди. А тепер ще й Стефанівна поїхала… Що ж воно буде? — скрушно похитала головою.
2
Заочниця — так називають жінок, які познайомилися за листуванням із ув’язненими чоловіками.