— Вельми дивне запрошення, я вважаю. Якщо й справді в такий спосіб вони запрошують людей до себе, то на мене хай не розраховують.
— Не кажи такого, Арчі, — у голосі місіс Істербрук пролунали благальні нотки.
— Якщо мене запрошують, то надто пізно. Хіба вони не знають, що я можу бути зайнятий?
— Але ж ти не зайнятий, любий? — сказала місіс Істербрук, знизивши голос і в такий спосіб надавши йому переконливішого звучання. — І я вважаю, Арчі, ти повинен піти — хоч би для того, щоб допомогти бідолашній міс Блеклок виплутатися з халепи. Я переконана, вона сподівається на твою допомогу. Адже ти так багато знаєш про роботу поліції та поліційні процедури. Увесь її задум зазнає краху, якщо ти не прийдеш і не підкажеш їй, як досягти успіху. Адже сусідам треба допомагати!
Місіс Істербрук схилила набік голову, струснувши волоссям, що було відбілене пергідролем.
— Якщо ти й справді так думаєш, Лоро…
Полковник Істербрук знову крутнув свого сивого вуса з вельми поважним виглядом і поблажливо подивився на свою пухнасту маленьку жіночку. Місіс Істербрук була принаймні на тридцять років молодша за свого чоловіка.
— Якщо ти й справді так думаєш, Лоро, — повторив він, — то я піду.
— Гадаю, це твій обов'язок, Арчі, — врочистим голосом промовила місіс Істербрук.
«Чипінґ-Клеґорн Газет» принесли також до садиби «Боулдере», де в трьох мальовничих, сполучених між собою котеджах жили міс Гінчкліф та міс Мерґатройд.
— Гінч!
— Чого тобі, Мерґатройд?
— Де ти?
— У курнику.
— Справді?
Обережно ступаючи по високій вологій траві, Емі Мерґатройд підійшла до своєї подруги. Ця остання, вдягнена у вельветові штани та військовий кітель, готувала курям корм, нахилившись над тазом, огорнутим не вельми смачною парою, і розтираючи долонями суміш зі звареного лушпиння картоплі та капустяних качанів.
Вона обернула по-чоловічому стрижену голову з обвітреним обличчям і подивилася на подругу.
Емі Мерґатройд, повненька жінка з приязним виразом обличчя, була у твідовій спідниці та в мішкуватому яскраво-синьому пуловері. Схожа на пташине гніздо кучма її сивого волосся була до-і сить розкуйовджена, і вона геть засапалася.
— Ось послухай-но, — сказала вона, намагаючись перевести дух, — яке оголошення надрукувала «Газета» — що б це могло означати?
«Оголошується вбивство, яке відбудеться у п'ятницю, 29 жовтня, у «Літл-Педоксі» о пів на сьому вечора. Запрошуємо до участі всіх знайомих та друзів».
Дочитавши, вона замовкла, важко дихаючи, і чекала, коли подруга скаже своє авторитетне слово.
— Нісенітниця, — промовила Гінчкліф.
— Це так, але що, ти думаєш, вона означає?
— Думаю, хтось забагато випив.
— Чи можна це сприймати як запрошення?
— Ми довідаємося, що це означає, коли прийдемо туди, — сказала Гінчкліф. — Хтось хильнув зіпсованого хересу, думаю. Ти ліпше не стій на траві, Мерґатройд. У тебе досі на ногах хатні капці. Вони вже просякли водою.
— Ой, лишенько! — Емі Мерґатройд із жалем подивилася на свої ноги. — Скільки яєць сьогодні?
— Семеро. Ота клята курка досі квокче. Я мушу загнати її в клітку.
— Дивний спосіб запрошувати гостей, тобі не здається? — запитала Мерґатройд, маючи на увазі оголошення в «Газеті», і якийсь дивний замріяний смуток пролунав у тоні її голосу.
Але подруга була зліплена з набагато твердішого тіста. Уся її увага була зосереджена на боротьбі з бунтівливою птахою, а тому жодне газетне оголошення, хоч би яким воно було загадковим, не могло відвернути її увагу.
Брьохаючи по багнюці, вона копнула ногою зозулясту курку. У відповідь пролунало голосне й обурене кудкудакання.
— Ліпше буде завести качок, — сказала міс Гінчкліф. — З ними набагато менше мороки.
— Диво та й годі! — сказала місіс Гармон, говорячи через стіл до свого чоловіка, превелебного Джуліана Гармона. — У міс Блеклок готуються скоїти вбивство.
— Убивство? — запитав її чоловік із легким подивом у голосі. — Коли?
— Здається, сьогодні надвечір… Атож, о пів на сьому. О, як тобі не пощастило, любий, адже на той час тобі треба готуватися до конфірмації. А ти ж так любиш убивства!
— Я не зовсім розумію, про що ти говориш, Пампушко.
Місіс Гармон, яку звали Діаною, але за пухке тіло та кругле личко ще змалечку прозвали Пампушкою, подала йому через стіл «Газету».
— Ось читай. Це там, де друкують оголошення про продаж старих фортепіано та штучних щелеп.