- Це до тебе, Полю... науковець.
Сказавши так, лагiдна лiтня жiнка (Липський подумав, що це мати) причинила склянi дверi та й пiшла в квартиру.
Дiвчина розплющила очi i, побачивши ще молодого кремезного чоловiка, зашарiлася, осмикнула сукню на колiнах.
- Ви, отже, Поля, а я - Федiр Липський. - Вiн ступнув до неї енергiйно, потиснув руку i без церемонiй сiв на розхитаний стiлець, який заскрипiв i мало не розвалився.
- Обережно, впадете... - усмiхнулась дiвчина.
- Нiчого, я не скляний! - i собi усмiхнувся Липський.
I через кiлька хвилин уже розмовляв з Полею, як давнiй знайомий.
- Найперше, я хотiв пробачитися за мотоциклiстiв. Хлопцi захоплюються i часом не зважають... Он вони там стоять пiд каштаном...
Поля пiдвелася i, трохи перехилившись через перила, поглянула вниз.
- Ну й ревучi ж їхнi мотоцикли, - хитнула головою, знову сiдаючи в шезлонг. - Повiрите, голова розколюється! А я ще нездорова...
- Цiлком подiляю твоє обурення. Часто мотори ревуть зовсiм без дiла, вхолосту. Ось я проходив мимо гастроному - навпроти входу стоїть парковий трактор, мотор гуде, аж кабiна трясеться, з труби валить дим, а водiй зайняв чергу за ковбасою... А спитайте: "Чому не заглушив?" То ще й обуриться: "Нащо? Я зараз iду!" Отак i пускають за вiтром державне пальне, та ще ж i повiтря отруюють.
- Ого, ще й як!
- Ну, ти хоч хлопцiв добре вiдчитала! Тобто цього... Сєву, Едик не чув.
- Вiдчитала? - здивована Поля аж подалася вперед. - Коли? Я ж не виходила...
- А подумки? Сєва твердить, що чув, як ти просила заглушити...
На Полиних щоках з'явилися рожевi смужки.
- I що ж вiн чув?
- Вiн каже, - вимовив з притиском Липський, - що дiвчачий голос попросив припинити ревище, ну, тобто заглушити мотор. Хлопець дуже здивувався: чув голос, а поблизу нiкого не було. Наступного дня вони вже з'явилися удвох з Едиком, це мiй приятель, щоб пересвiдчитись, розумiєте, i ревнули двома моторами... - Говорячи, Липський уважно стежив за виразом Полиного обличчя. Дiвчина нiяковiла, прикушувала нижню губу - чи то щоб не розсмiятись, чи щось пригадуючи. - I цей самий Сєва знову почув твоє звертання...
- А звiдки вiн узяв, що це я?..
- До них лiкар пiдходив...
"От дивина... "Почув". Той хлопець "почув". А я ж тiльки в думцi... Що ж це зi мною трапилось? Ранiше такого не було..."
- Так було таке чи не було? - раптом спитав Липський.
Поля здригнулась. Невже й цей "чує"? Мабуть, нi, по ньому не видно. Але настирливий, чого це вiн допитується?
- А ви... - примружилась Поля. - Що ж тут такого?..
- Я тобi поясню... - Липський аж подався вперед, i стiлець пiд ним знову загрозливо зарипiв. - Бачиш, якщо це мало мiсце, так би мовити, фактично, то... В тебе яка освiта?
Полине обличчя пересмикнулося.
- Та от хотiла вступити в Iнститут народного господарства... Не вистачило пiвбала... Уявляєте? Це мене так пiдкосило... Ну, як я тепер додому повернуся? Я з Батурина, а тут - у дядька i тiтки.
- Стреси дуже небезпечнi. Тiльки спорт - надiйний засiб...
- Лiкар каже, якийсь невроз. Якби дядько не дiстав iндiйської трави (у нього друг - моряк), то не знаю, чи й пiдвелася б...
- Так-так, це дуже цiкаво, - закивав головою Федiр. - Якщо в тебе, Полю, виникли такi здiбностi...
- Якi? Про що ви говорите?
- Ну, як би тобi популярнiше... У вас iз цим Севою встановився зв'язок...
- Який зв'язок? - У Полi аж брови пiдскочили. - Я його й у вiчi не бачила, того Сєву!
- Оце ж то й цiнно, що на вiдстанi! Зв'язок телепатичний.
- А-а... - полегшено вiдiтхнула дiвчина. - Хiба що так.
- Отож, якщо це справдi, так би мовити, в дiйсностi, то... не журися за тим iнститутом. Я влаштую... Будеш у нас... молодшим науковим працiвником!
Поля здивовано видивилась на нього i цiєї ж митi "почула":
"Я доб'юсь... я переконаю директора... Це ж феномен... Готова дисертацiя... Нарештi й я захищуся. Тiльки опрацювати методику експериментiв.. Спiвавторство? Нехай i не заїкаються. Хоч би й шеф... Тут головне..."
Правду кажучи, дiвчинi було нiяково "пiдслуховувати" чужi думки, вона опустила очi долу i нiби вимкнула ту передачу.
- От що, Полю, - сказав Липський, - мене давно цiкавить парапсихологiя, зокрема телепатiя. I коли Сєва розповiв...
- Зрозумiло, - кивнула головою дiвчина.
- О, якби то воно було зрозумiло! Свiтова наука...
- Я кажу, менi зрозумiло, чого ви прийшли. Хочете, щоб я стала пiддослiдним кроликом!
"Гостра на язик... - вловила Поля. - Вольовий характер. Треба було взяти магнiтофон".
- Ти таке скажеш, Полю... Дослiди тут якi? Передача думки на вiдстань. Чи символами, чи словами. Не просто звуками, телефоном чи по радiо, а, так би мовити, безпосередньо вiд мозку до мозку. Хiба не цiкаво? Сєва якраз хотiв упевнитись...
Федiр говорив так запобiгливо, так упрошував, що Полi стало аж незручно.
- Ну, що ж... можна спробувати, - погодилась.
- Це ось спецiальнi картки. - Липський витяг з кишеньки рожевої тенiски три папiрцi. - Ось поглянь, тут зображено трикутник, на цiй - коло, а на цiй - зiрка. От i спробуй передати цi зображення Севi. А вiн, якщо сприйме, намалює. Спочатку - трикутник, у такому порядку, як я тобi показав. Тiльки не спiши, зосередься...
Федiр подав їй картку з трикутником i затамував подих. Поля мовчки, пильно поглянула на зображення i на мить заплющила очi, всього лише на мить, i одразу простягла руку за другою карткою, потiм за третьою...
"Спiшить, - подумав Липський, - нервує, це не годиться, навряд чи щось вийде..."
- Уже? - спитав насторожено.
- Так.
- Ти не проти, я запрошу сюди хлопцiв. - Липський пiдвiвся i ступнув до трубчастих перил.
- Я вже сама запросила, - нiяковiючи, сказала Поля. Федiр розгубився:
- Коли? Як?!
- Та отак, у Думцi, тiльки що...
Через кiлька хвилин Сєва прохилив дверi на лоджiю, а за ним i Едик. Липський отерп, не вiрив своїм очам. Але ось же вони! Переминаються з ноги на ногу...
- То це ви... - почав Сева, дивлячись на Полю. - Це вам... того... мотоцикли...
- Це менi "того", - усмiхнулась Поля, мiряючи поглядом хлопцiв.
- А картки? - Липський ухопив Севу за лiкоть. - Намалював?!
Сєва тицьнув папiрцi, вони затремтiли в руках науковця.
- Так... так... - мимрив Липський. - Трикутник, коло, зiрка. Усе правильно... I сюди ви оце пiднялися за викликом?
Обiзвався Едик:
- Сєва сказав, що запросили, от ми й явилися. Дуже приємно познайомитись. Едик. Ми з Сєвою студенти автодорожнього.
- Я вражений! - вигукнув Липський, потираючи долонi.
- Що? - не зрозумiв Едик.
- Я вражений наслiдками нашого експерименту! Тепер немає сумнiву, Полю, що ти, можна сказати, володiєш незвичайними, телепатичними здiбностями... Феноменально!
Може, ще бiльше була вражена сама Поля. Спочатку їй i самiй не вiрилось, подумала: їм лiкар сказав про її обурення. А тепер... Що ж це таке? Що з нею скоїлось? Чи не захворiла знову? Так наче ж покращало.
- Протоколе б оце скласти, - Липський обвiв усiх безпорадним, розгубленим поглядом. - Хоча... нiхто не повiрить. Потрiбна, так би мовити, компетентна офiцiйна комiсiя... А я в щоденник занотую.
Вiн позирнув на свого хронометра i раптом почав потягатися, розводячи руки над плечима, потiм бити поклони... Едик бачив це не раз i не звертав уваги, а Поля ї Сева, звичайно, здивувалися. Коли ж Липський закрутив навсiбiч головою, а тодi виряченими очима, дiвчина пирхнула зо смiху. Сцена й справдi була комiчна.
- Що з вами? - крiзь смiх спитала Поля, коли Федiр перестав розмахувати руками.
- Зарядка, Полечко, велике дiло. Заспокоює нерви i стимулює розумову працю. От я уже й бадьорий, сповнений наснаги. Кажуть, Липський - спортсмен у науцi, силовi прийоми, ха-ха-ха! А що? Ось оформимо тебе - побачиш, що мiцнi лiктi теж потрiбнi. - Вiн зiгнув свої волосатi руки i почав працювати лiктями.
Хлопцi ззирнулись, тамуючи смiх. Поля пiдвела очi на Липського, зосередилась: вiн уже думав про вечерю; поглянула на Едика, що стояв, спершись лiктем на перила, - цей думав про катання на мотоциклi; перевела погляд на Сєву - i щоки їй почервонiли: юнак думав про неї i думав гарно, iз симпатiєю. Це створило дiвчинi добрий настрiй, так як ото похмурого дня раптом прогляне сонце. Поля повеселiла, це навiть вiдзначив Липський, i попрощалася з ними по-дружньому.