І раптом Юля побачила змій. Цілий клубок, маленькі, чорненькі, копошаться, неможливо переступити. І чи отруйні, невідомо. Тільки подумала — як тут одна змія розпухла, пащу розкрила і з шипінням поповзла до неї. Юля хотіла бігти, але ноги були як ватяні, ледь переступали. Змія обігнала її й з шипінням кинулася в обличчя…
Жінка на лавці навпроти скрикнула й широко розплющила очі. Змія розтанула в тумані.
— Здається, я кричала вві сні? Змія мені наснилася. Коли серце болить, завжди сняться змії. Кинулася на мене, а я втекти не можу — ноги як ватяні.
І Юля відчувала, що в неї серце болить. І що вона літня, розпухла, з набряклими ногами, що їй важко дихати, пересуватися. І голова в неї каламутна, і потилиця ниє. Мабуть, від цієї тісної татової пов’язки.
Вона намацала на потилиці застібку, відстебнула…
І гул зник, зник біль в серці, зникла огрядність, ноги стали стрункими і легкими, дихалося по-людськи…
Защепнула знову: «Ця чорнявенька симпатична на вигляд. Ех, сама я була такою колись, хлопці за мною слідком…»
Відстебнула. Тиша.
Пристебнула: «Мій Федір червоним командиром служив…»
Перед очима незнайомий чоловік з пшеничними вусами, на голові будьонівка з червоною зіркою, шинель без погон, на петлицях квадратики. Найдивовижніше, ніжність відчуває Юля до цього вусатого в сукняному шоломі.
Відстебнула засувку — зник чоловік і ніжність зникла.
І тут Юля зрозуміла все: і сон про змій, і загальну балакучість, і загадкову відвертість злодійкуватої господині, і слова, продиктовані батьком: «Хотілося б допомогти, тобі краще розуміти людей». Пов’язка з радіодеталей була кустарною прикрасою — це був апарат, який читає думки. Ніхто нічого не міг приховати від Юлі, ніхто не міг затаїти проти неї погане.
«Цікаво як!» — подумала Юля.
І ще подумала, просльозившись: «Бідний татко. Собі-то він не допоміг. Не уникнув «фатального непорозуміння».
Тижнів зо три залишалося до початку занять, і весь цей час Юля провела на дачі, розбираючи письмовий стіл батька. Тепер вона жадала дізнатися про все, що він не встиг розповісти їй за життя, що вона відмовлялася слухати.
Батько не залишив послідовного звіту. Юля вирішила, що вона напише сама. Підібрала, розклала по папках усе, що стосувалося читання думок: виписки з книг і часописів, вирізки, службове листування, заявки, плани робіт, обчислення, замітки, протоколи дослідів, схеми. Почерк у батька був нерозбірливий, схеми покреслені й перекреслені, але думки він викладав докладно, не конспективно, тож Юля поступово розібралася в історії його винаходу. Вікентором, на прізвище батька, Юля вирішила назвати апарат.
Її батько був радіоінженером за освітою, займався підсилювачами для малопотужних приймачів. А на думкопередачу звернув увагу після одного життєвого випадку. Може, й не такий примітний був випадок, але сам він був дійовою особою. Особисте справляє більше враження, ніж сотня прочитаних книг.
З групою товаришів інженер Вікентьєв написав підручник з радіотехніки і мав був отримати гонорар — дві тисячі сто шістдесят три карбованці, для скромного інженера сума значна. Заздалегідь він вирішив, що розтринькувати гроші даремно не буде, всю суму, до копійки, покладе на ощадну книжку. На дачу він збирав тоді, на цю саму, де помер, — на свій будинок з радіомайстернею на горищі. І ось у святковому настрої він з’явився в видавничу касу, розписався у відомості з розчерком і отримав купу грошей — дві пачки по сто папірців, заклеєних навхрест, з банківським штампом і підписом касира, а крім того, ще сто шістдесят три карбованці. Перейшов, притримуючи кишеню, через вулицю, в ощадкасу, як і було задумано, заповнив рожевий бланк, вручив гроші, прийшов додому, задоволений, свідомий громадянин, який зберігає гроші на книжці, а не в калитці.
І раптом телефонний дзвінок. Касирка видавництва. Запитує, чи все він отримав правильно.
— Тобто до копієчки.
— Ви перевірили?
— Навіть не я перевіряв. Ощадкаса перевірила. — Вийняв книжку, прочитав запис для переконливості.
— Ну тоді добре.
І, тільки-но поклавши трубку, батько ляснув себе по лобі. Адже в пачках лежали синенькі папірці — п’ятикарбованцеві. Отже, тисяча карбованців у двох пачках, а не дві.
Виходить, що видавнича касирка помилилася, вважаючи, що платить правильно, подумки передала йому свою впевненість, а він, зберігши цю впевненість, вселив її приймальниці ощадної каси. Три людини помилилися. Навряд чи це випадковість.