Пролог
Вона йшла спустошена, виснажена, знервована... Вона втратила смак до життя і кожний день був для неї непосильним тягарем - вантажем, який вона покірно несла на своїх плечах, поступово рухаючись в напрямку, в якому рухаються усі земні створіння з початку часів... В голові був якийсь вакуум - цей стан здавався нестерпним, але вона йшла вперед: більше на автопілоті, ніж свідомо...
Життя неодноразово випробовувало її, щоразу, ніби в грі з ускладненням рівнів, перевіряючи, наскільки міцним горішком вона виявиться. І хоча від природи вона була ніжною, ліричною натурою, якимсь дивом їй завжди вдавалося вистояти, який би торнадо життя не крутив нею, як малою галузочкою. Її сила була у вмінні абстрагуватися від усього, ніби відсторонюючись, ніби усе це відбувається не з нею і не зараз. Вона, як Скарлет О'Хара - героїня роману Маргарет Мітчел "Віднесені вітром" говорила собі:" Я не хочу думати про це зараз, я подумаю про це завтра..." А на завтра усе, що сталося, виглядало уже не таким страшним і гнітючим... А якщо і завтра усе було складно, то вона переносила ще на завтра, і ще, і ще... Поки усе переставало її бентежити і дратувати. Ще деякий час вона зализувала рани, а потім, як ні в чому не бувало, виходила у світ оновлена, з усмішкою, ілюзією щастя, і ніхто навіть не міг уявити, які урагани, які шторми вирують всередині цієї щасливої і успішної жінки... Якби хтось дізнався, що вона іноді страждає, то сказав би, що вона з жиру біситься. Такій не може нічого бракувати. Будинок - повна чаша, діточки доглянуті і гарні, чоловік, який заробляє, утримує, тягне усе на собі. Та й гордість би ніколи не дозволила їй комусь зізнатися, про свої нещастя і печалі... Бо в такої, як вона має бути усе на висоті - по вищому розряду!
Вона давно шукала, куди б поткнутися, де б їй були раді, де знайти однодумців, що могли б розділити з нею її переживання і відчуття... Бо вона справжня нікому не була потрібна. Вона ні з ким не могла бути собою. Чоловік не розділяв її переживань, більше того, він взагалі був зрадником не вартим її любові і відданості, але іти було нікуди, тримали діти, яких би вона сама не змогла поставити на ноги, а ще вона таки добряче любила його, за що вона вже і не пам'ятала... А саме головне - вона не могла з гордості б нікому зізнатися, що нещаслива в шлюбі, бо це була справа принципу.
Вона завжди мріяла про любов, сім'ю, вірність і злагоду в стосунках. Більше того, вона багато років жила з переконанням, що саме так і є... І звістка про зради чоловіка для неї була, як грім серед ясного неба. Це здорово підкосило її. Вона ледве оговталась, якщо це можна так назвати... Якщо після такого взагалі можна оговтатися... Це було страшенне приниження, знати, що тебе не хочуть, що ти небажана, що ти, як повинність, яку відбувають... Що все в житті не заради тебе, не тобі одній, що ти так...щоденний борщ, який смачний тільки, коли він голодний, а смаколики він шукає десь на стороні...
Якщо по правді, то вона ніколи не була центром його уваги - це вона усвідомила тільки тепер. Він не її любив, він любив себе поруч із нею. Вона була іміджевою річчю, доповненням його... Тою, на кого можна покластися, матір'ю його дітей, домогосподаркою, а не любов'ю його життя і жаданою коханкою... Та, що подобалася багатьом, не подобалася головному - йому... У нього ніколи не було часу і бажання для неї. Він все життя годував її отим "колись", а сам у цей час жив для себе "зараз".
Років два минуло для неї, як уві сні... Вона дуже змінилася. Вона більше нікому не довіряла, не вірила у слова... Вона й досі живе зі страхом, що це ще не кінець, що їй ще про щось страшне доведеться дізнатися...що її життя - картковий будиночок, який от-от має розсипатися. Їй допоміг і трішки відволік вихід на роботу після декретної відпустки, в якій вона так довго засиділася, в якій радість материнства була затьмарена звісткою про зраду, в якій вона просто вже задихалася, і їй був потрібен ковток свіжого повітря. І от робоча круговерть допомогла їй оговтатися через деякий час. Але тут на неї чекало інше випробування...
1.
Раніше Олександра жила для інших: для чоловіка, для дітей, для людей, але не для себе... Вона звикла жити життям інших: їхніми проблемами, подіями, переживаннями. Свої Саша ховала глибоко всередині. І от тепер, нарешті, жінка вчилася жити для себе. Подібно, як мала дитина вчиться ходити - спочатку незграбно, навкарачках, потім малесенькі несміливі кроки, а далі набагато впевненіше, краще. І от вона увійшла в смак. Почала чогось хотіти для себе, мати власні бажання і забаганки. Почала купувати гарний одяг, прикраси, ходити в цікаві місця: на концерти, виставки, словом, розквітла. На неї почали звертати увагу, захоплюватися нею. Усі... крім одного. Одного, для кого, по суті, вона це і робила.