— Фі, знаю! Щось придумали? Хочете мене піддурити? Не вийде, голубчики!
Мишко обурився:
— І зовсім не придумали! Льоня нору знайшов. Ось що!
«Лисичу нору!» — не повірив своїм вухам Федько.
Він давно вже чув, що в селі лисиця об’явилась. Схватить курча — і в берег! А де живе розбійниця, нікому не вдавалося дізнатись. Невже хлопці щось провідали? Він підсунувся ближче, проте сказав якомога байдуже:
— Хм, знайшли… Видумуєте, мабуть…
— А таки знайшли! — кинув ображений Льоня. — І лисицю з лисенятами бачили! І підемо сьогодні ловити.
Федько занепокоївся. Він уявив, як лежать у засаді Льонька з Мишком, як вони ловлять хитрого звіра і несуть у село. Несуть удвох, а його, Федька, поряд не буде. Можливо, раз у житті випадає така нагода, а він пропустить її…
— Сьогодні підете? — Федько дивився так жалібно у вічі, ніби питав: «Невже ви такі жорстокі?» — Удвох не справитесь, серйозно! Візьміть і мене, га?
— Ти нам не друг! — відрубав Льоня. — Ти менших завжди зобиджаєш!
Федько винувато підшморгнув носом.
— А задиратись не будеш? — подобрішав Мишко, побачивши, що сусід не такий уже грізний, як йому здавалось.
— Не буду…
— І обдурювати не будеш?
— Не буду…
Льонька презирливо зіщулився. Його карі оченята, як дві вуглинки, так і пекли сусіда:
— Це ти зараз клянешся. А потім…
— Та не буду! Чесне піонерське! — Голос у Федька дрижав. — Ну, хочете — молочай їстиму!
Він тут же зірвав стебло молочаю і, не кривлячись, почав жувати гірке й неприємне зілля.
— Фу, виплюнь! — зжалився Льоня. — Пішли!
Ледь помітною стежкою рушили хлопці крізь гущавину. Знизу, від річки, несло вологою і терпким запахом бузини. Кілька разів гілка боляче хльоскала Федька по обличчю. «А може, справді хочуть мене розіграти?» — майнула думка. Та він не наважився перепитувати і слухняно плівся позаду.
Через хвилину дістались до розірваної греблі, старої, обваленої, зарослої ожиною і тереном.
— Лягайте! — шепнув Льоня.
Хлопці уткнулись носами в траву, затаїли подих. Дві пари очей уважно слідкували, як Льонька, маскуючись лопушиним листям, поповз до глибокого рівчака. Раптом він завмер на місці, прислухався.
— Шарудить! Значить — в норі.
Він подав знак рукою. В ту ж мить поряд з ним, в кущі ожини, показалась чубата голова Федька. Погляд його був спрямований туди, де чорним колом зяяла нора. Вхід до неї був вистелений курячим пір’ям, де-інде біліли дрібні кістки. Федько припав вухом до нори і почув під землею тихі вкрадливі звуки.
— Лізе наверх! — з трепетом мовив Федько. — Ловити треба…
В кущах промайнуло щось вогнисто-руде, зникло в гущавині, і ось, уже на самій горі, блиснула на сонці золотиста спина лисиці.
— Втекла…
Вертались додому мовчки, пригнічені невдачею.
— Нічого! — намагався втішити хлопців Федько. — Завтра спіймаємо.
На прощання вони серйозно, по-мужському потиснули один одному руки. Федько пом’явся на місці, чомусь почервонів.
— Почекайте мене.
Кинувся до своєї хати і скоро повернувся, тримаючи в руках якусь річ.
— Ось бінокль, візьміть. Хочете — на цілий місяць.
Водяний
Кажуть, отак прудко стара Остючиха ніколи в житті ще не бігала.
Люди бачили: прала бабуся білизну на Інгулі, біля Лисої гори. Прала, викручувала і раптом, піднявши руки вгору, крикнула на весь берег:
— Ряту-у-йте!..
Наче вітер підхопив її і погнав од річки до села, перекидав через картоплиння, рівчаки та кущі. Влетіла Остючиха на подвір’я колгоспної контори, кинулась до гурту жінок бліда, як полотно.
— Ой людоньки, тримайте мене! — заголосила. — Скажіть: жива я чи мертва?
Зачувши такі слова, жінки з переляку розступились. Лише дід Охрім, колгоспний сторож, колись найвідчайдушніший кавалерист у полку, наважився підійти до Остючихи. Обережно взяв за руку стару, попробував пульс.
— Здається, жива, — сказав невпевнено.
— А що трапилось? — кинув хтось із гурту.
— І не питайте!.. Таке страховисько… Водяний… — Остючиха побожно перехрестилась. — Оце ж була на Інгулі. Вибиваю праником сорочки, коли дивлюсь: як зашумить вода, як забулькає щось, і — о господи! — вилазить нечиста сила. Рогате, хвостате, а баньки — як цибуля.
Дід Охрім приклав руку до бабиного чола.
— Так і є, — авторитетно відзначив. — Температура. В гарячці, бува, і не таке приверзеться. Пам’ятаю, стояли ми в гражданську…
Остючиха скипіла від обурення: