Ображений недовір’ям присутніх, Щербатий відкрив Льоньчин секрет.
— Чуєте, громадяни? — встряв у розмову дід Охрім. — Ганьчин шибеник може отаке утнути!
Дід запалив цигарку, і кільця диму заплутались в його поруділих вусах.
— Справді, може! — гарячкував старий. — Пригадую, розказав я йому, як в гражданську відсиджувався в тій горі. Коли махновці на село налетіли… Послухав малий і давай конючити: покажіть, діду, де печера. Мов реп’ях причепився! Ну, я, значить, і показав. Хіба думав, що з того вийде?
До Лисої гори збіглися люди з усієї Лозоватки. Тісним кільцем оточили колгоспники пригнічену горем тітку Ганну. Остючиха, та прилюдно клялася, що своїми руками задушить «нечистого», котрий діточок навіть не жаліє.
Дід Охрім, не роздягаючись, забрів по коліна у воду і звідти командував:
— Отам, де розщелина, повинен бути хід, — тикав сухим зашкарублим пальцем. — Тільки нижче, з півметра під водою. Ех, аби молодість! — зітхав дід. — Сам би спробував. Бувало, пірнеш, намацаєш отвір і лізеш під скелю. А потім чуєш — наче тебе з бочки викинуло. Значить — уже в печері.
— Ой, страхіття! — жахалася Остючиха. — Там же темно, мабуть.
— Ото ж бо й штука, — задоволено пояснював сторож. — Видно, як на вулиці. Світло десь зверху ллється. А краса яка!
Коли вияснили обстановку, постало питання, хто відважиться проникнути в підземелля. Найкращим плавцем у Лозоватці вважався Петро Іванович. І не дивно, що він визвався першим.
На березі запала мертва тиша. Люди ніби закам’яніли на місцях. Як постріл, пролунав плескіт води — і тіло Петра Івановича щезло в темно-блакитній глибині. Всі дивились в одну точку — туди, де кипіла бульбашками річкова вода. Все менше і менше ставало бульбашок і, нарешті, їх зовсім не стало.
Час минав, а ніхто не показувався. Обличчя в людей посіріли від напруження.
— Дивіться, рука! — раптом крикнув хтось.
В натовпі пронеслось: «Пливе, пливе… щось чорне».
З води показалась голова, ні, аж дві голови, тільки одна дуже дивна, наче риб’яча — окаста, з довжелезним носом. І тулуб довгастий… І плавці…
— Людоньки, водяний лізе! — відсахнулась Остючиха. І стрімголов дременула в кущі — тільки й бачили її!
— Який водяний! Це ж Льонька! — несамовито горлав Щербатий; разом з Мишком він стрибав і перекидався на піску.
А Льонька вже опинився в обіймах заплаканої матері. Посинілими губами шепотів:
— Пробач, матусю, пробач… Трубка зламалась, а запасну загубив десь. Та я знав — урятують… Федько ж у курсі…
І раптом, ніби схаменувшись, Льонька спитав:
— А фляга де? Забули?!
— Ні, не забули, — озвався Петро Іванович; мокрий ще, але радий, збуджений, він стояв поруч і тримав у руках… Лиш тепер Федько розгледів — в руках учителя була фляга. Звичайна солдатська фляга, покрита слизьким мохом. Кілька рук одночасно потяглось до цікавої знахідки.
— Обережно, — попередив учитель. — Флягу знайшов Льоня в печері.
— А що там на ній написано?
— Дійсно, щось написано! — Петро Іванович протер флягу і не без подиву прочитав: «Яременко В. В. 5.03. 1943 р.»
— П’ятого березня, — повторив у задумі дід Охрім. — Почекайте! А це не тоді партизани міст зірвали?.. Пам’ятаєте, на Інгулі, коли німці відступали?
Наступної неділі учні Лозоватської школи вирушили в похід до Лисої гори. Власне, йшли не тільки школярі, а й дехто із старших. Колону очолював Петро Іванович; поряд з ним, ніби на параді, крокував дід Охрім у вишитій сорочці і начищених чоботях; за дідом підтюпцем бігли нерозлучні Федько і Мишко; за хлопцями мовчазний і похнюплений ішов Льонька, а позаду шкандибала стара Остючиха…
Невесело було на душі у Льоньки. Добряче перепало йому у школі. І хто найбільше допікав? Федько Щербатий — його кращий друг. «Герой знайшовся! — каже. — Прославитись захотів! Була б тобі „слава“, аби не дід Охрім. Сидів би й досі в печері!»
І хоч гірко чути такі слова, нікуди не дінешся: правда! Про це він сам думав, сидячи в холодному підземеллі. Аби з друзями взявся розгадати таємницю Лисої гори, хіба завдав би матері стільки горя?
Йшов і безжально картав себе Льонька. Та поступово, прислухаючись до розмов у колоні, до веселих жартів, він і сам повеселішав.
— Треба обслідувати печеру, — гомонів Петро Іванович, — там, напевно, багато ще таємниць збереглося. Приміром, хто такий Яременко?..
— Давайте підводні костюми виготовимо! — підхопив Льонька.
— Е, ні! — заперечив учитель. — Ми не так зробимо. Ви звернули увагу: на флязі вказано — п’яте березня. В цей час Інгул ще під кригою. Виходить, партизани знали інший вхід до печери — з суходолу. Якщо відшукаємо його, будь-хто зможе відвідати кам’яну схованку.