Що трапилось між ними, думати було ніколи. Я підібрав одне скельце… Сестрине фото, напис: «На пам’ять Ліді»… Поспіхом згріб те, що залишилось від портретів, і — слідом за Гришею. А він, як очманілий, біг уже городом у берег. Наздогнав його у лісочку. Гриша сидів, закривши обличчя руками. Плечі його здригались. Ех, Лідка, Лідка, як ти знущаєшся з хлопця!
Лиш тепер я придивився до портретів. Акуратно вирізане скло і обклеєне кольоровим папером. Навіть вушка зроблені, щоб вішати фото на стіні… Не оцінила сестра ні майстерності, ні почуттів свого однокласника.
— Гришо, візьми, — легенько штовхнув я Хмельового.
Взявши злощасний подарунок, він поліз у гущавину. Вирив під кленом яму, склав знівечені портрети і пригорнув їх землею. В лісовій півтемряві над свіжою могилкою Гриша дав страшну клятву — більше ніколи в житті не зв’язуватись з дівчиськами!
— А тепер ходімо на капе! — сказав рішуче.
Я відчув, що зараз трапиться щось надзвичайне.
— Повторюй за мною, — наказав Гриша. — «Хай мене печуть на вогні, не скажу нікому про те, що бачив…»
— Хай печуть… — залепетав я жахливі слова.
Під суцільними шатами бузини повзли ми темним вузьким коридором.
— Капе — що це таке? — спитав я пошепки.
— Командний пункт. Теж мені… вояка…
В очі раптом ударив сонячний сніп. Світло проникало сюди вузьким колодязем, пробитим у товщі зелених віт.
— Дивись, — тихо мовив Гриша.
Я підняв голову і завмер від подиву. Перед нами на маленькій галявині стояла казкова машина. Як уві сні, я ходив круг неї, з трепетом оглядав пропелер, туго натягнуті ланцюги, гордо задерті носи полозів. І сидіння, й педалі, й кермо — все, все було справжнє, все приваблювало, кликало: «Сідай і лети!»
— Ну, як? — смутку наче й не було в Гришиних очах: вони світились радістю.
Я лише хитав головою. Що тут казати — чудо! Чудо та й годі!
— Шестірню треба дістати. Сюди, до пропелера. І тоді — готово!
— Шестірню? Яку? — аж підскочив я; мені хотілось чимось, хоч дрібничкою, допомогти йому. — Може, я знайду…
— Таке, знайдеш… — Як знавець своєї справи, Гриша пояснив: — Треба ж розмір знати. Це тобі не тачка…
Зосереджений, поважний, він сів за кермо, натиснув на педалі і з-під нахмурених брів глянув на мене.
— А ти вночі не боїшся?
— Я? Вночі? — образа стисла горло. — Та я ж кожну ніч сплю надворі. Отам за хатою, на сіні.
— Добре. Тоді, як стемніє, давай підемо до кузні. Дістанемо шестірню…
Я готовий був іти за ним в огонь і в воду.
Солодом пахло берегове сіно. Я лежав під ковдрою в сорочці і в штанях, прислухаючись до нічних шерхотів. Чулося, як біля повітки ремигає корова. Хтось прочовгав по двору. Певно, бабуся. Вихлюпнула воду, скрипнула хатніми дверима. Всі натовклися за день і вклалися спати. Сон і мені зліплює очі. Цікаво, чи ж прийде Грицько?
Уявив, як підемо зараз до кузні… І раптом спало на думку: а чого це вночі? Біля кузні — ціла гора всяких трубок, коліщаток, пасів. Можна піти вдень і вибрати все, що потрібно. Хто пожалкує для аеросаней якусь шестірню.
— Фюіть! — почулося з кущів.
Мабуть, сполохана птиця… Свист повторився. Та це ж Грицько викликає! Я миттю схопився на ноги. Налетів на пакіл, тріснула холоша, і я простягнувся на землі.
— Тс-с-с, не галасуй… — попередив сердито сусід.
Тихо і вкрадливо, наче кішка, проскочив Грицько у балку. Я — за ним; наступив на розірвану холошу і знов упав.
— От помічник мені, — буркнув Грицько. — Закоти штани!
Берегом дістались до ставка і залягли на бугрі.
Ніч була тиха, зоряна. Визубрений місяць, наче лебідь, плив між очеретами по сріблястій гладіні. Деінде скидалась риба, дзюрчала вода під греблею. Видно було, як удень. Навіть тіні від крислатих верб, довгі й химерні, чітко виділялись на мілині.
— Яка краса! — милувався Гриша. — Хіба можна спати в таку ніч? Давай до ранку блукати…
В цю мить я соромився признатись йому, що завжди, все своє життя, від заходу до сходу сонця добросовісно… давив комара. І жодного разу не бачив, як народжується день.
— Ех, жаль, не взяв ти фотоапарата, — не втримався і я. — Картина вийшла б.
Гриша блиснув проти місяця рівними і крупними, як кукурудзяне зерно, зубами.
— Картина… Придумав — моїм саморобним вночі фотографувати. Спеціальна апаратура потрібна. Зрозумів?.. А втім — і мого вже немає…
— А де ж він? Обміняв на щось?
— Батько побив.
— Як — побив?
— А так. Взяв — і гепнув об поріг.
Над нами, в іскристій безодні неба, мерехтіли зорі. Здавалось, затамуй подих — почуєш, як вони стиха бринять, торкаючись невидимих струн. Музика ночі й брязкіт безжально розбитого фотоапарата… Все це не пов’язувалось в моїй голові.