Вмостився на санях, обхопив Грицька за плечі й заплющив очі. Може, відмовитись, поки не пізно? А слава найхоробрішого в класі, а майбутня подорож до далеких країв? Пиши тоді, що пропало! Ні, краще провалитись крізь землю, ніж осоромитись перед Гришею!
І понесло нас униз з неймовірною силою. Кущі терну і верболозу рвонули нам назустріч, все злилось у суцільну білу пляму. Щось підкинуло санки, трусонуло, вдарило бортом об землю… і м’яка пітьма огорнула мене.
Коли я розплющив важкі повіки, побачив перед собою, мов у тумані, дві пари очей. Голубі Лідчині, застиглі у тривожному чеканні. І сірі Грицькові, розгублені, винуваті. Побачив батьків портрет на стіні і схолов від подиву: яким чудом я перенісся в свою домівку?
— На корч, браток, налетіли…
Гришин голос долинув до мене, ніби знадвору.
— А сани ж як?
— Витримали…
Мені стало боляче від думки, що я підвів Хмельового, завдав йому прикрості.
— Лідо, не сердься на Гришу. Я сам напросився.
Іскорка вдячності промайнула в очах сусіда. І здалось мені, та іскорка спалахнула на сестриному обличчі теплим лагідним вогником.
— Чого ж сердитись? — тихо мовила Ліда. — Гриша приніс тебе на плечах…
Настала пора проводжати Гришу в дорогу.
Вирушає він, правда, у великий світ не на своїх аеросанях, як мені колись уявлялось, а на колгоспній вантажній машині. І їде не відкривати нові землі, а поступати в морське училище. А втім, хто знає, може, саме сьогодні, від цього старенького берестка починається шлях, який проляже через далекі, невідомі світи.
Гриша стоїть у кузові машини, міцний, присадкуватий, загорілий. Лише тепер мені кинулось у вічі, що він помітно виріс, і старенька ситцева сорочка занадто коротка йому.
Поглядом, розгубленим і журливим, він шукає когось у натовпі. Я підтягуюсь до нього на руках, стиха питаю:
— Батька виглядаєш?
— Батька? — в голосі його гіркота й здивування. — Он він…
Старий Хміль стоїть віддалік, під своєю хатою. Стоїть нерухомо, спираючись на ціпок. Звідси видно лиш бороду і дві вуглини маленьких очей. Я ніби чую, як він шамкотить, звертаючись до свавільного сина: «Тікаєш з дому? Ну-ну, тікай… Пропадеш, нестямний. Не вмієш копійчину берегти»…
Гриша не чує тих слів. Він шукає когось у натовпі. І раптом завмирає на місці, з широко відкритими очима, сумними і ніжними. Перехоплюю погляд його і бачу під берестком… Ліду. Вся вона — легка і прозора, і смуток на лиці — мов тінь хмарини в погожий день.
Машина рушає.
Гриша кричить мені.
— За саньми дивись! Тобі залишаю…
І махає рукою. Не мені, а тій, що злилась з берестяним листям. Ліда рветься крізь натовп вперед, за машиною…
І дід Хміль піднімає ціпок. Чи то прощається з сином, чи то погрожує йому…
Плетусь у лісок, самотній, пригнічений. Похмурими тінями пропливають мимо кущі. Прямо в лице заглядає гілка бузини, ніби питає: «А де Гриша?» Ай, не чіпайте мене! І так ось-ось зарюмсаю…
Занурююсь в густу чагарникову зелень, продираюсь вперед, заплющивши очі, і виринаю на маленькій галявині. Як вам тут, аеросани? Самітні, забуті. Вже й ланцюги поіржавіли, і хміль повився по них, і трава проросла між полозами.
Оглядаю мотор. Так, так… Ланцюги — від комбайна. Міцні, надійні. І пропелер міцний. Ще б пак! Це ж тракторний вентилятор. А сидіння? Дерев’яне, трухляве — від жатки.
Ой, роботи ще тут, біля саней!..
А може, розпочати заново? Реактивний двигун поставити. Реактивний… Ото було б здорово!
Голос повисає в німій тиші.
Ні з ким порадитись. Гриша вже далеко. Хіба що Микитку покликати, білочубого першокласника? Правда, зелений ще, сказано — буквар. Проте цікавий до всього. Почув про аеросани, не дає проходу: «Покажи, покажи!» — чіпляється. І дома щось майструє. І гадюк та собак не боїться. І тримати язик за зубами уміє. Солідна людина.
Реактивний двигун. Блискучий довгастий корпус. Вулканна сила і швидкість падаючої зорі. Одна мить — і корабель в захмарних висотах. А під тобою — вся планета з білими вершинами гір, сивими валами океану, зеленим розливом лісів.
Отже — бути ракеті!
Чуєте, осокори і клени? Бути ракеті! Тільки дивіться: нікому — ні слова! Це — таємниця. Її знаю лише я.
І, може, Микитка знатиме.
А більше — ніхто!
