Воронов здригнувся, спустив очі і знову звів їх. Страждання відбилося в них.
– Дорогий Воронов, більшовицька методичність і дисципліна гарантують успіх. Ми умовились, що ви перевірите всі моторні агрегати в польоті на висоті іоносфери.
– Я це пам’ятаю, – і рупор чудно кахикнув, ніби у Воронова зірвався голос.
На екран випливла Інна. З дивним виразом в очах, вона глянула на матір, на любимого чоловіка. Здавалось, вона хоче висловити якесь заперечення, але промовчала і почала слухати начальника повітряних сил.
– Зараз ще рано їх випереджати. Хай противник виявить свої сили. Вивчимо його силу, перевіримо його подих, ритм серця. Придивимось до його ходи. Особливо до ходи шведів, вони приховують якісь хитрощі. Перевіримо «Ганзу» на змаганні з Мінде.
– Отже, – відгукнувся Воронов, – відставати більш як на п’ятнадцять хвилин не можна?
– Не можна, – і в голосі Агаріна прозвучав наказ.
– І випереджати ще не можна?
– Не можна. Ще рано.
Воронов рішуче хитнув головою. Він пригадав світові рекорди спортсменів СРСР, як наслідок старанного тренування, витримки, а, головне, дисципліни. Коли парашутист ішов на роботу в небо, Управління повітряних сил ставило йому на початку першу межу – 3000 метрів. Якщо парашутист стрибав з 3600 метрів, його позбавляли права стрибати на два тижні. Потім ставили другу межу – 4000 метрів. Парашутист тренував себе, вивчав свою поведінку в повітрі, звикав до почуття висоти, до свисту вітру і брав 4160 метрів, тільки трохи перебільшуючи. Від третьої межі до четвертої і п’ятої, і так до десятої, коли після 11 900 метрів давали останню – 12 000. А далі вже висоту вибирав для себе сам парашутист. У нього з нетерплячки рипіли зуби, він завжди хотів більшого. Радянським героям завжди хотілось більших і більших досягнень.
Важка була ця школа, що не дозволяла зайвого риску, школа дисципліни. Сам Воронов пройшов її. І Агарін читав в очах пілота його почуття.
– Для тебе немає винятку! – промовив старий більшовик.
І Воронов махнув сіро-попелястими бровами на знак згоди.
– Ми вас виключаємо на п’ятнадцять хвилин, – повідомив Агарін. – За цей час ми дозволяємо вам збільшити швидкість на 50 кілометрів.
– Дозвольте збільшити на сто! – і Воронов, перший пілот стратоплана, затремтів.
– Ні, лише на п’ятдесят. Пам’ятайте, що в нас є резерв.
Посунулись угору штори, і знову засяяло світло в кабінеті.
– Ну, ось вам, товаришу Красін, робота. Зараз же беріться з бригадою вчених складати останнє зведення погоди в екваторіальному поясі – на різних висотах. Ви знавець небесних ніагар.
Володимир Красін швидко зник за дверима. Усвідомивши, що від його зведення залежить багато, він кинувся до радіовузла, де щохвилини одержували відомості про температуру повітря, моря, ґрунту, про ступінь вогкості. І поки стукотіли радіоапарати, поки Красін терпляче складав метеорологічне зведення для субстратосфери і орієнтовне для вищих шарів, Гайдар розповідав про будову «Духа Вашингтона», де було кілька секретів, на які не звернула достатньої уваги комісія міжнародного змагання.
Хвилювалась мати за свою Інну і не змогла утриматись від вигуку, коли Гайдар повідомив, що крайня швидкість у «Вашингтона» становила понад 2000 кілометрів. Вона почервоніла і торкнула Агаріна за лікоть:
– А що, як вони не поступляться перед нами першістю?
– Ми ще не брались до своїх резервів, – нагадав їй Агарін.
– Радіо!.. – крикнув радист, виносячи з кабіни шифровану телеграму.
«Мінде взяв швидкість 1820. Ван-дер-Шлік і Роньє – 1770. Ми вважаємо за потрібне прискорити свою на 100 кілометрів.
Воронов».
Сергій Миколайович почав радитись із своїм штабом. Гайдар переглянувся з начальником, прошепотів йому кілька слів, і начальник повітряних сил ухвалив:
– Збільшити швидкість до тисяча сімсот п’ятдесяти.
Давно світ не знав такої сенсації.
Всі засоби зв’язку були мобілізовані: телефон, телеграф, радіо, телебачення. Газети перейшли на щогодинні випуски, В столицях Європи величезні натовпи народу розхоплювали газети:
– Хто попереду?
Тисячі людей скупчувались на майданах, перед редакціями газет, перед радіостанціями та перед аероклубами.
– Ми викуємо тобі пропелер із золота, любий Мінде! – патетично вигукували громадяни Нью-Йорка і відразу ж починали збирати кошти на дорогоцінний подарунок своєму улюбленцеві.
– Роньє! О, великий Роньє, голова держави наказав тобі випередити американця. Не осором нашу «Ганзу»!
В ці години не було по квартирах замкнених дверей. Сусіди бігали один до одного, висловлювали здогади й припущення, шепотілись і гомоніли, забуваючи про свої справи.