Але поруч звучав міцніший і грізніший голос радіостанції Комінтерну. Вона підбадьорювала тих, що збігались поза межами СРСР на свої робочі мітинги, на маніфестації. На цих зборах звучали інші промови:
– «Владимир Ленин» переможе!
І ось при кінці п’ятої години польоту вибухнула звістка:
«Першою через екватор над Атлантикою на 17 градусі і 30 мінутах західної довготи на висоті 25 000 метрів пройшла «Приват-Ганза».
...В кабінах радянського велетня провадилась рівна методична робота. Герметично закриті від зовнішнього світу, працювали в небі наші герої, не зводили очей з приладів, тонких і чутливих, як людські нерви. Стояла над зоряним телензометром стурбована Інна і слухала, як тихо вистукує хронометр, як просувається по дзеркальному збирачеві зенітних сузір’їв кіноплівка.
Працював удосконалений СУК, тобто сонячний указник курсу, і так званий «електричний двірник» – тепловий апарат для сушіння повітря між обома склами подвійних вікон у стратоплані, бо інакше їх повкриває крига і пілоти нічого не бачитимуть.
Здригалась металічна обшивка корабля – працювали ракетні мотори.
– Зараз ми перейдемо екватор, – сказала Інна до Луценка, що ходив по кабінах стратоплана, уважно прислухаючись до роботи механізмів важкого літака.
Попереду, за прозорими бортами командирської рубки ясніла планета. Вже другу тисячу кілометрів котився внизу Атлантичний океан. Чорно-синя імла, пом’якшена млою повітряних мас, непомітно сповзала на північний схід, і далеко позаду розпливався прозорий континент Африки з його жовтою пустинею. Внизу від двох сусідніх материків повзли на океан пасати, несучи каламутне тропічне повітря, і вся ця каламуть, зігріта сонцем, підносилась могутнім стовпом угору і величезним тепловим фронтом ставала на межі суходолу, породжуючи тропічні низові грози.
Тут не лякались гроз, але на всьому бачили їх каламутний відбиток. Повітряні маси передавали знизу догори низові поштовхи. Межа стратосфери піднеслась над Сахарою до 19 кілометрів. Там стояв важкий тепловий стовп і грибовидно поширювався верхніми струменями на суходіл і навіть на океан.
Заглядаючи в метеорологічне зведення, Інна стежила за паланням африканського континенту, що висаджував угору величезні маси повітря, які тікали пасатами на північ і на південь. Континент викидав на 20 кілометрову висоту тепловий протуберанець, теплову трубу або теплові стовпи, що розпливались над Африкою, допомагаючи низовим стратопланам – американцю і шведу – йти за вітром над екватором і на широтах тропіка Рака.
– За тропіком Козерога вас зустріне вал океанічних гроз. До самого мису Горн ітимуть хмарні вали, і лише в інтервали між ними можна буде побачити землю.
І справді, ця вказівка Красіна справдилась. Знавець стратосфери, астроном, що вмів урахувати всі потрібні деталі і земної, і космічної будови, він правильно змалював картину майбутніх гроз.
Інна вдивлялась у далекі води океану в телескоп. Збільшуючи в тисячу разів, він показував океанські вали в ракурсі згори – дивні, посмуговані промінням і тінню. Радіючи з чистого повітря, вона раптом натрапила над обрієм на ясну риску. Вона мимоволі скрикнула. Це був якийсь океанський пароплав. Деталі були розмиті просторами і коливанням повітря. Інні здалося, що вона бачить його зблизька. Корабель був ясний і білий. Він здавався туманним маревом, у якому плавали круглі цяточки.
З «Ленина» пролунало радіо. І пароплав відгукнувся. Це був «Феликс Дзержинский» – велетень– теплохід, звиклий до океанських мандрівок.
«Найкращі передовики вітають високий корабель. Подорожуючи навколо світу, ми певні перемоги «Владимира Ленина». Потеплішало на серці в пілотів. Вони подякували за вітання і почали перевіряти зоряний маршрут.
Воронов став поруч Інни і розглядав у бінокль чорне з багровим відтінком небо. Він бачив, як сонце, не заходячи, перекинулось на північ і ось уже дві години стоїть у північній півкулі, поволі знижуючись по лінії зеніту. Зірка Регул дві години тому перестрибнула через голови стратонавтів і слухняно йшла за палаючим сонцем, від якого, дивлячись на небо, захищали очі спеціальним козирком.
– Інно, стежте за альфою Секстанта, – і Воронов подав їй корабельний секстант, ім’ям якого назвали це бліде сузір’я.
Луценко глянув на хронометр. 4 години і 43 хвилини за московським часом. Секундна стрілка бігла до 44-ої хвилини. Інна стурбовано схилилась над зоряною і земною картою маршруту, розрахованого Красіним, і напружено чекала дзвінка, «Зззззззз...» – і кіноавтомат сфотографував на плівці сузір’я Секстант, а далі групу людей, схилених над апаратурою.