За дві хвилини знов спалахнув радіоекран:
«В дев’ять годин шістнадцять хвилин над мисом Горн прийнято червоні сигнальні ракети».
– Здорово! Ми лише на дві хвилини не випередили Мінде. Швед тепер ззаду!..
І вся вахта радісно захвилювалась. Скільки дозволяли бачити розірвані хвилі величезних хмар і кришталеві шари повітря, – на заході, на палкій півночі і навіть на холодному півдні – до крижаної Антарктиди вставало могутнє багатоводне велетень-море.
– Здрастуй, Великий і Тихий! – скрикнула Інна.
Повернувся радіант із своїми лініями, що біжать з одного центра. І не 232, а вже 233° стояло на автопілоті.
– Тепер у нас побіжать градуси невпинно – 234, 235, 236... 240... 241... 247... 257... І поки не буде рівно 270, тобто поки ми не опинимось у найнижчому місці нашого маршруту, в антарктичній його частині, на широті 62° 30′ і на 110° західної довготи, я не знатиму спокою. Я випереджу Мінде. У нас до здачі вахти 2600 кілометрів або 1 година 22 хвилини, – проказав нашвидку начальник другої вахти товариш Луценко.
– Радіо! – скрикнув Лінецький.
– «Ганза» пройшла Горн у 9 годин 20 хвилин. – Тепер нас не наздогнати! Нам вітри йдуть у тил, а йому і Мінде в ніс із швидкістю до 500 кілометрів, що відбирає в них від 30 до 45 кілометрів швидкості.
– Дати швидкість 2000 кілометрів, – наказав Іван Олексійович.
Від могутнього ракетного тремтіння здригнувся корпус літака. Злякавшись, стрибнув Лінецький до моторів, до компресорів, що вбирали гримучий газ із іоносфери. Він кипів і горів, ніби вирішувалась зараз доля його власна і його товаришів на стратоплані. Він зрозумів, що дух змагання пойняв начальника вахти, штурмана, другого пілота.
– Догнати Мінде! Видерти першість у нього.
Нагрівались стінки компресорів. Розпікались корпуси ракетних моторів, що стріляють гримучим газом. Здригались сталеві покрови висотного корабля.
І раптом радіограма:
«Я прошу зрозуміти моє становище.
Я швидше згорю в повітрі, ніж поступлюсь вам. Я повинен одержати приз, щоб врятувати свою дружину.
Мінде».
Ходив по кораблю його будівник Луценко. Стежив за роботою моторів. Чи не перегріваються, чи не загрожують літакові вибухом, а за ним стежив лячними очима схвильований Миша Лінецький.
І знову йшло радіо. Але вже з-за спини:
«Пане Мінде, просимо не спускати нас з очей. У нас горять мотори. На випадок катастрофи просимо вас врятувати наш корабель.
Роньє, Ван-дер-Шлік, Скальд».
БІЙ МОТОРІВ
Лінецький затурбувався, заметушився, Луценко зробив йому зауваження, тоді помічник Інни нахилився до обличчя конструктора і зашепотів:
– Стінки моторів перегріті. Температура стінок – 1000. Сопла можуть відлетіти, і ми позбудемось керування.
Луценко подивився на нього і ще раз суворо нагадав:
– Ми не знаємо меж! Нам не страшне перегрівання моторів.
Лінецький ще раз нахилився:
– Я маю право попередити вас! Де тут вилізти? В океан? На крижину? – і додав у відповідь на важкий погляд Луценка: – Апарат не може летіти з такою швидкістю. Компресори на встигають накачувати гримучий газ у балони.
Воронов був присутній при цій розмові. Він вирішив піти до кабіни мотористів перевірити слова Лінецького, як працюють пірометри, що вимірюють величезні температури на небезпечних місцях ракетного знаряддя. Турбота за вдалий політ пойняла його. Він не злякався, він хотів випередити Мінде і свідомо пішов на певний риск. Але не хотів горіти в повітрі. Хай на це наражаються безумці, подібні до Мінде або Роньє.
В кабіні мотористів справді пекло. Перегрівання моторів давалося взнаки. Камери спалення гуділи, як домни. Власне кажучи, то були справжні динамічні домни, бо в них клекотів вулканічно міцний газ, безупинно подаваний до форсунок. Пірометри, припаяні до стінок реактивних моторів, показували, здається, перейдену межу нагрівання.
– Тисяча шістсот п’ятдесят градусів жару.
Він поклав руку на стінку, обкладену азбестом і тепловою ізоляцією. Але стінка була гаряча, і долоня Воронова відскочила від мотора. Мотористи мовчазно стежили за його рухами. Тут стояли Шумилін, Юматов, Стуруа – нове покоління ракетонавтів.
– Що, вкусила? – спитався Юматов.
– Справді, кусається... – і Воронов, усміхнувшись, відійшов.
Мотори з їх складними трубами, з добре обміркованою системою подачі гримучого газу (76 процентів водню і 24 проценти кисню) невдоволено бурчали. Дрібні поштовхи від вибухів у п’ятнадцятьох ракетах струшували кабіну більш, ніж звичайно. Здригались стіни, двигтіла підлога. Мотористи так само стежили за вибухами, як і Михайло Федорович. Вдивляючись у їх молоді обличчя, Воронов не бачив ніяких ознак переляку. Вони працювали як більшовики, ладні зустріти на шляху всякі труднощі.