62° 30′ північної широти – границі тундри і тайги. Безмежні простори Арктики. Полярне літо і тумани північних морів. Стоїть угорі знайоме північне небо. Та ж Медведиця, Кассіопея, Персей, Візничий. Але на них ніхто не дивиться. Всі покинули планетарій. Всі мчать на аеродром. До Тушино, в аероклуб!
А радіо не вгаває і подає нові відомості про політ радянського стратоплана, якому вже давно відкрито семафор на Москву.
– ...«Владимир Ленин» летить над Уралом!
Не встигає авто проїхати відстань між Червоним майданом і майданом Маяковського, як вуличні рупори сповіщають:
– «Ленин» летить над рікою Камою!
Дивне почуття охоплює тих, хто сидить в автомашинах, хто поспішає назустріч героям і хто не встигає проїхати рідне місто з одного кінця в другий в той час, як дивовижний летючий велетень Радянської землі перетинає території величезних областей.
Ледве автомобілі, поспішаючи в Тушино, проїжджають повз стадіон «Динамо», як з верхівок «динамівських» будов летить нова новина:
«Все ближче й ближче до рідної Москви летить радянський корабель! Стратоплан «Ленин» – гігант соціалістичної суперавіації, в цю хвилину перетинає меридіан міста Кіров. До Москви залишилось біля тисячі кілометрів. Ми певні, що радянський стратоплан прибуде до Москви в точно призначений час – о дванадцятій годині дня».
На вулицях – ріка з автомобілів, що пливуть лише в один бік – на північ, на північ – в Тушино. Багато громадян стривожені питанням:
– Як би встигнути на аеродром!
– Невже ми не проїдемо вісімнадцяти кілометрів раніше, ніж стратоплан свою тисячу кілометрів!
Всі розуміли цю стривоженість. Справді ж бо, велетень ішов з такою хуткістю, якої ще не бачив світ і яку йому забезпечив соціалістичний лад.
Летить «Владимир Ленин», і нема йому спину!
Він летить і кожну десяту хвилину сповіщає про свій політ. Дивно лише, що Мінде мовчить і не відгукується. Невже він випередив радянських пілотів і ховає свою таємницю?
Нарешті всі – в Тушино! І в цю хвилину радіо вигукує:
«Владимир Ленин» летить над містом Горьким!»
Знов тисячі машин, знов 600 000 народу поспішає на свої вчорашні місця.
Вчорашні... Хто сказав про вчорашні? Для героїв не було вчора. Вони не відставали від сонця і разом з ним прийдуть до Москви.
Гримлять оркестри. Гримить радіо.
– Невже Мінде прийде перший?
І раптом дізнались, що якийсь чужий стратоплан щойно знизився у Токіо, не витримавши нагріву ракетних струменів.
– Коли б це був Мінде, вільніше стало б на душі...
Але знизився, переможений простором, якого не зміг перестрибнути, без пального, з погорілими камерами спалення, апарат «Приват-Ганза». Зганьблені фашисти не спромоглися облетіти земну кулю і від ганьби не могли тепер з’явитися на обрії Москви.
Підходила дванадцята година.
Шумів величезний мільйонний аеродром.
Погляди проймали карту величезного СРСР, над яким уже пройшли суперпілоти. Глядачі рахували хвилини, що залишились до переможного спуску одного з двох. Плакала від напруження дочка Воронова, чекаючи батька. Дівчинка хотіла, щоб її батько обов’язково переміг американця. Іншого вона не припускала.
А Мінде мовчав. Летів на самоті. Чи спав він, натомлений, у кабіні, звірившись на пілота-автомата, чи розрядились у нього акумулятори? Ніхто нічого не знав.
Годинники пробили – по радіо з кремлівської башти – три чверті на дванадцяту. Спокійне небо сяяло, і лише дрібні баранці вийшли гуляти по його синьому полю. Тремтіли руки від нетерплячки. Напружено впивались у висоту погляди. Сотня аеропланів вилетіла наперед назустріч. Залишилось п’ять хвилин. Величезний макет здалека показував час:
11-57... 11-58... 11-59...
Сотні тисяч очей та об’єктивів направились у зеніт. Щось зачорніло маленькою цяточкою. Цятка збільшувалась, спірально знижуючись, і ось видно вже крила, і ракети летять униз, прорізуючи з 9000 метрів димними слідами атмосферу.
Димки тягнуться до землі і раптово вибухають сигнальними вимпелами. Спочатку не можна добачити кольору ракет. Заважає сонце і дим. Падають біноклі від напруженого вглядання.
А стратоплан тим часом окреслює коло над великою палаючою Москвою і кидає вдруге ракети.
– Червоні ракети!.. Червоний колір!
Тепер усі бачать, як «Владимир Ленин» летить над трибунами, пізнають його широке, рівне крило. І голос Воронова гримить із радіорубки: