І ясна жадоба, що виблискувала в очах пілота, тепер надавала його обличчю не виразу втоми, як це буває із спраглою людиною, а виразу енергійності й готовості до найтяжчого іспиту. Воронов був немов на пружинах. Здавалось, він не ходив на своїх легких ногах, а злітав, немов би думки його зарані підносили на височінь, якою полетить над стратосферою велетень «Владимир Ленин».
Друга людина, яка нагадувала в цьому розумінні Воронова, була молода жінка, вчений-фізик, білява Інна Шевченко з блакитними очима і тим суворо-допитливим поглядом, що характерний для настирливих людей, для впертих дослідників природи. На її світло-зеленому комбінезоні лежав відблиск сріблястих крил стратоплана, освітлених сонцем. Вона почекала, поки Воронов приєднається до її групи, і, ставши напроти нього, тихо сказала:
– Ах, як тяжко вичікувати останні хвилини! Це гірше мук. Товаришу Воронов, ви завжди такі веселі! Скажіть якийсь дотеп, розважте нас, може, сонце покотиться швидше, і ці звичайні авіазмагання теж швидше закінчаться.
– Ех, Інно, Інно! – засміявся перший пілот. – Я можу задоволити твоє бажання і сказати сонцю: котись швидше. Але ж тоді я не матиму змоги спинити його, і ти швидше постарієшся. Ти ж цього напевне не хочеш?
– Так, я не хочу старітись. Але в польоті в нас буде надзвичайна швидкість, і тоді сонце само спиниться, бо ми полетимо з швидкістю обертання Землі.
«З швидкістю обертання Землі», – подумав про себе той, хто брав участь в готуванні польоту, хто був ініціатором його і хто сьогодні вже показав свою роботу як повітроплавець. Це був Володимир Красін, високий, мужній чоловік, з правильними благородними рисами обличчя, з темними каштановими очима. Звичайний короткуватий руський ніс з широкими крилами надавав йому виразу зосередженої енергії, спокою, що сьогодні, проте, був порушений почуттям близької розлуки з молодою дружиною, з Інною.
Мине кілька годин, і Інна полетить разом з усіма навколо Землі до мису Горн, щоб відстояти славу любої соціалістичної батьківщини, Вона ж, країна Рад, виховала, випестила їх, і вони дадуть їй новий міжнародний рекорд.
Красін радів. Його дружина виконає свій обов’язок, обов’язок доньки до матері вітчизни.
Знаючи, що саме переживає Інна, Красін наблизився до неї, взяв її під руку, і вони, обоє схвильовані, обійшли навколо стратоплана. Всі давали їм дорогу, розступалися, і це ще більше хвилювало молоду жінку та її чоловіка,
Інна і Володимир замилувано поглядали на потужний стратоплан. Ось він – «Владимир Ленин»!
На височині шести метрів од землі починається його летюче крило, озброєне ракетними моторами, зробленими спеціально для іоносфери, де стратоплан забезпечений вічним невичерпним джерелом енергії – гримучим газом, чистою сумішшю кисню з воднем. Мотори на задній кромці крила виглядають немов стальні кулаки з виводами для використаного гримучого газу, що його компресори втягуватимуть безпосередньо з повітряного океану.
Крило містить у собі пілотську і штурманську рубки. Зараз крізь скло видно, як всередині походжає коло встановлених приладів аероплана сивоусий лисуватий Іван Луценко, конструктор багатьох типів аеропланів. Ось він придивляється до нових приладів, що їх винайшли в спільній праці Інна і Володимир. Інна стримано стежить за виразом обличчя конструктора: чи не помітив він чогось недоладного в тому зоряному телензометрі, який вимірюватиме відстань між зірками й даватиме точну картину майбутнього шляху.
Ось у кабіну ввійшов Воронов. Він швидко пройшов скляною галереєю, і тінь його голови пробігла по штурманських приладах. Задоволення заграло на обличчі Воронова. Інна знала чому: пілот знайшов печатки міжнародного журі на всіх контрольних апаратах і приладах цілими, не зламаними.
– Прилади автоматично покажуть висоту польоту, далекість його. Вони занотують за певним часом положення сонця і сфотографують за стратосферою ті сузір’я, що стоятимуть у зеніті, – сказала Інна і привітно повернулась до Красіна.