- У всьому, що відбувається поза Скрипторієм, ви - головний дурень Християнського світу. Повірте мені, Клементе. Я бачив багато таких.
- Я приймаю від вас усе, - доброзичливо посміхнувся Клемент. - Ви використовуєте мене гірше, ніж хлопчика-хориста.
Вони почули, як у монастирі внизу розпачливо закричав один із тієї породи страждальців, коли кантор смикнув його за волосся.
- Бог любить вас! І я люблю! Але чи думали ви коли-небудь, як я брешу і краду щодня у своїх подорожах - і так, щоб ви знали, вбиваю, - щоб принести вам кольори і грунти?
- Це правда, - відповів справедливий і терплячий докори сумління Клемент. - Я часто думав, що якби я знаходився в миру - не дай Боже! - я міг би бути сильним злодієм у деяких справах.
Навіть брат Мартін, схилившись над своїм ненависним «De Virtutibus», засміявся.
* * * * *
Але десь у середині літа лазаретник Томас передав Джону абатове запрошення на вечерю в його домі з проханням принести з собою все те, що він зробив для Великого Луки.
- Що саме? - запитав Джон, який був повністю занурений у свою роботу.
- Це лише одна з його «вечерь мудрості». Ви сиділи на кількох, відколи стали слуга божий.
- Це правда: і здебільшого все було добре. Як Стівен хотів би, щоб ми...?
- Сутана і капюшон поверх усього. Буде лікар із Салерно - Роджер, італієць*. Мудрий і знаменитий, зі скальпелем. Він був у лазареті близько десяти днів, допомагав мені - навіть мені!
- Ніколи не чув цього імені. Але наш Стівен завжди спочатку physicus, а потім sacerdos*.
- А його леді вже деякий час хворіє. Роджер приїхав сюди через неї.
- Він лікуватиме? Тепер я думаю що, я вже давно не бачив леді Енн.
- Ви вже давно нікого не бачили. Вона вже майже місяць як розміщена - тепер її мають перевезти за кордон.
- Настільки все погано?
- Роджер з Салерно ще не сказав, що він думає. Але...
- Боже, змилуйся над Стівеном! . . . Хто ще за столом, окрім тебе?
- Оксфордський монах. Його теж звати Роджер. Вчений і відомий філософ*. А ще він доблесно вміє випивати.
- Три лікаря, враховуючи Стівена. Я завжди вважав, що це означає два атеїсти.
Томас занепокоєно подивився собі під ніс.
- Це погане прислів'я, - пробурмотів він заїкаючись. - Вам не варто його вживати.
- Ха! Ніколи не будьте монахом більшим за мене, Томасе! Ви вже одинадцять років працюєте лазаретником «Святого Іллода», і досі залишаєтеся братом-мирянином. Чому за весь цей час ви жодного разу не прийняли постриг?
- Я... я не гідний.
- Вдесятеро достойніший за ту нову жирну свиню - Хенрі, Як- його-там, - що служить меси в лазареті. Він вдирається з «Viaticum»* у вас під носом, коли хворий лише втрачає свідомість від кровотечі. І людина помирає від чистого страху. І ви це знаєте! Я бачив ваше обличчя в такі моменти. Приймайте постриг, Дідімусе*. Тоді матимете трохи більше ліків і трохи менше меси з вашим хворими, і вони житимуть довше.
- Я недостойний... недостойний, - жалібно повторяв Томас.
- Не ви... а... для вашого Голови ви або стоїте або падаєте. А тепер, коли робота на деякий час звільнила мене, я вип'ю з будь-яким філософом з будь-якої школи. А ще, Томасе, - вмовляюче, - мені б гарячу ванну в лазареті перед вечірньою.
* * * * *
Коли чудово приготована і подана їда дійшла кінця, і скатертини з густою бахромою були зняті, і пріор надіслав ключі з повідомленням, що в монастирі все в порядку, і ключі були належним чином повернуті зі словами: «Нехай так буде до Утрені», абат і його гості вийшли охолодитися у верхній монастирський корпус, який привів їх по сходах до Південного Хору з боку Трифориуму*. Літнє сонце все ще припікало, бо була лише шоста година, але абатська церква, звісно ж, лежала у своїй традиційній темряві. Тридцятьма футами нижче запалювалося світло для репетиції хору.
- Наш кантор не дає їм спокою, - прошепотів абат. - Станьте біля цього стовпа, і ми почуємо, до чого він їх зараз підводить.
- Пам'ятайте, всі! - пролунав суворий голос кантора. - Це душа самого Бернарда*, яка атакує наш світ зла. Візьміть його швидше, ніж учора, і викидайте з себе всі слова начисто. Там на хорах! Починайте!
Орган на мить спалахнув, самотній і лютий. Потім голоси зійшлися в першому лютому рядку «De Contemptu Mundi»*:
«Hora novissima - tempora pessima» - мертва пауза, поки з темряви не вирвалося, наче ридання, схвальне «sunt», і голос одного хлопчика, чистіший за срібні сурми, не повернув довгоочікуваний «vigilemus».
«Ecce minaciter, imminet Arbiter» (орган і голоси здригнулися в жаху і застереженні, плавно вириваючись на «ille supremus»). Потім тональність змінилася на прелюдію «Imminet, imminet, ut mala terminet...»