- Стоп! Знову! - вигукнув кантор; і пояснив свої міркування дещо строгіше, ніж це було б природно для хорової репетиції.
- Ах, як шкода людського марнославства! Він здогадався, що ми тут. Ходімо звідси! - сказав абат.
Енн Нортонська, сидячи на своєму переносному стільці, теж слухала, далі по темному трифориуму, разом з Роджером з Салерно. Джон почув її ридання. На зворотному шляху він запитав Томаса, як її здоров'я. Перш ніж Томас зміг відповісти, між ними проштовхнувся гостролиций італійський лікар.
- Після нашої спільної розмови я вирішив, що буде краще сказати їй, - сказав він Томасу.
- Що? - досить просто запитав Джон.
- Те, що вона вже знала.
Роджер з Салерно почав грецьку цитату про те, що кожна жінка знає все про все.
- Я не знаю грецької, - твердо заявив Джон. Роджер Салернський добряче задарував їх грецькою за вечерею.
- Тоді я прийду до вас латиною. У Овідія є гарний переклад. «Utque malum late solet immedicabile cancer»*, але, без сумніву, решту ви знаєте, достойний сер.
- На жаль! Моя латина - шкільна, і все, що я знаю це те, що я дізнався від дурнів, які сповідують зцілення хворих жінок. «Хокус-покус...»* але, без сумніву, ви знаєте решту, достойний сер.
Роджер Салернський став зовсім мовчазним, поки вони не повернулися до їдальні, де був затишний вогонь, а фініки, родзинки, імбир, інжир та солодощі з ароматом кориці були розставлені на столі разом з добірними винами. Абат сів, зняв перстень, впустив його, щоб усі почули дзенькіт, у порожній срібний кубок, простягнув ноги до каміна і подивився на велику позолочену і різьблену троянду на циліндричній стелі. Тиша, яка тримається від Повечір'я до Утрені, зімкнулася з їхнім світом. Монах з бичачою шиєю дивився, як сонячний промінь розбивається на кольори на обідку кришталевої сільнички; Роджер Салернський знову почав дискусію з братом Томасом про різновид плямистої лихоманки*, яка спантеличувала їх як в Англії, так і за кордоном; Джон помітив гострий профіль, і - він міг би послужити замальовком для Великого Луки - його рука посунулася до грудей. Абат побачив це і кивнув головою. Джон витягнув срібний олівець і альбом для замальовок.
- Ні - скромність - це добре, але висловлюйте власну думку, - переконував італієць лазаретника. З ввічливості до іноземця майже вся розмова велася застільною латиною; більш офіційною і багатослівною, ніж монастирська скоромовка. Томас почав зі свого смиренного заїкання.
- Зізнаюся, я не можу зрозуміти причину лихоманки, якщо тільки, як каже Варро у своїй праці «De Re Rustica», якісь дрібні тварини, за якими не може стежити око, не проникають в організм через ніс і рот і не викликають тяжких хвороб. З іншого боку, цього немає Святому Письмі.
Роджер Салернський згорбив голову і плечі, як розлючений кіт.
- Завжди оце! - промовив він, і Джон вхопив скривлення його тонких вуст.
- Ніколи не знаєте спокою, Джоне. - Абат усміхнувся до художника. - Ви повинні кожні дві години перериватися на молитву, як це робимо ми. Святий Бенедикт не був дурнем. Дві години і все, коли людина може втримати гостроту ока чи руки.
- Для переписувачів - так. Брат Мартін вже не впевнений після однієї години. Але коли робота захоплює людину, вона повинна працювати доти, доки не відпустить її.
- Так, це демон Сократа*, - пробурмотів Монах з Оксфорда над своєю чашею.
- Доктрина схиляється до презумпції, - сказав абат. - Пам'ятаєте: «Чи може бути смертна людина праведнішою за свого Творця?»
- Праведності не загрожує ніяка небезпека, - з гіркотою промовив Монах. - Але принаймні людина може зазнати страждань, йдучи вперед у своєму Мистецтві чи думці. А якщо Мати Церква побачить або почує, що людина рухається вперед, що вона скаже? «Ні!». Завжди «Ні».
- Але якщо тваринки Варро невидимі, - це був вже Роджер з Салерно до Томаса, - як ми можемо наблизитися до зцілення?
- Експериментальним шляхом, - несподівано обернувся до них Монах. - Розумом і експериментом. Одне без іншого даремне. Але Мати Церква...
- Ой! - Роджер з Салерно кинувся на свіжу наживку, як щука. - Послухайте, сери. Її єпископи - наші князі - всипали наші дороги в Італії трупами, які вони роблять для свого задоволення чи гніву. Прекрасними трупами! Але якщо я - якщо ми, лікарі, - піднімемо шкіру одного з них, щоб подивитися на Божу тканину під нею, що скаже Мати Церква? «Святотатство! Тримайтеся своїх свиней і собак, або згорите’!»
- І не тільки Мати Церква! - втрутився Монах. - На кожному кроці нас перепиняють... перепиняють словами якоїсь людини, що померла тисячу років тому, які вважаються остаточними. І не тільки Мати Церква! Хто такий якийсь син Адама, щоб одним своїм словом зачиняти двері до істини? Я не виключаю навіть Пітера Перегрінуса*, мого власного великого вчителя.