- І я також - Павла з Егіни*, - вигукнув Роджер із Салерно. - Послухайте, сери! Ось вам випадок, що стосується самої суті справи. Апулей стверджує, що якщо людина їстиме в піст сік зрізаного листя жовтецю - sceleratus, як ми його називаємо, що означає «негідний», - він поблажливо кивнув у бік Джона, - то її душа покине тіло зі сміхом. Ось це і є брехня, небезпечніша за правду, бо в ній є частка правди.
- Його понесло! - розпачливо прошепотів абат.
- Бо сік цієї трави, як я знаю з власного досвіду, викликає опіки, пухирі та сухість у роті. Я знаю також rictus, або псевдо-сміх, на обличчі тих, хто загинув від сильної отрути трав, споріднених з цим ranunculus. Безумовно, цей спазм нагадує сміх. Тому, на мою думку, Апулей, побачивши тіло людини, отруєної таким чином, у розпалі кинувся і написав, що людина померла, сміючись.
- Ані залишився, щоб спостерігати, ані підтвердив спостереження експериментом, - додав Монах, насупившись.
Стівен, абат, підняв брову в бік Джона.
- А ви як гадаєте? - запитав він.
- Я не лікар, - відповів Джон, - але я б сказав, що Апулея за всі ці роки могли зрадити його переписувачі. Вони йдуть короткими шляхами, щоб уберегти себе від неприємностей. Якщо припустити, що Апулей написав, що душа після цієї отрути, здається, покидає тіло зі сміхом. Не знайдеться трьох переписувачів з п'яти (моє судження), які б не пропустили це «здається». Бо хто б сумнівався в Апулеї? Якщо йому так здалося, значить, так воно і є. Інакше будь-яка дитина знає, що таке розсічений жовтець.
- Ви знаєтеся на травах? - уривчасто запитав Роджер із Салерно.
- Тільки те, що, коли я був хлопчиком у монастирі, я робив екзему навколо рота і на шиї з соку жовтцю, щоб врятувати себе від молитви холодними ночами.
- А! - сказав Роджер. - Я не сповідую ніяких хитрощів.
Він манірно відвернувся.
- Неважливо! Тепер до ваших власних витівок, Джоне, - увірвався тактовний абат. - Покажіть докторам свою Магдалину, гадаринську свиню і дияволів.
- Дияволів? Дияволів? Я створив дияволів за допомогою ліків, і так само їх знищив. Чи є дияволи зовнішніми по відношенню до людства, чи іманентними, я ще не вирішив. - Роджер із Салерно все ще гнівався.
- Не насмілюйтесь, - рявкнув монах з Оксфорда. – Мати Церква творить своїх власних дияволів.
- Не зовсім! Наш Джон повернувся з Іспанії з новенькими. - Абат Стівен взяв поданий йому пергамент і ніжно поклав його на стіл. Всі зібралися, щоб подивитися. Магдалина була намальована блідою, майже прозорою грізайлью* на тлі розлючених, розхитаних дияволиць з жіночими обличчями, кожна з яких була зломлена через свій особливий гріх, і кожна, як можна було бачити, несамовито боролася з Силою, яка її примушувала.
- Я ніколи не бачив нічого подібного до цього сірого тіньового творіння, - сказав абат. - Як ви до цього дійшли?
- Non nobis!* Воно прийшло до мене, - відповів Джон, не знаючи, що він випередив свій час у використанні цього засобу на покоління або й більше.
- Чому вона така бліда? - запитав Монах.
- Зло вийшло з неї - вона може набути будь-якого кольору.
- Ага, як світло крізь скло. Розумію.
Роджер з Салерно мовчки дивився - його ніс все ближче і ближче наближався до сторінки.
- Так воно і є, - нарешті вимовив він. - Так буває при епілепсії - рот, очі, лоб, навіть зап'ястя, що звисає. Кожен знак цього! Їй потрібні заспокійливі, цій жінці, а потім природний сон. Ніякого макового соку, інакше її знудить, коли вона прокинеться. А потім... але я не в моїх коледжах. - Він випростався. - Сер, - сказав він, - ви повинні бути Нашого покликання. Бо, клянуся зміями Ескулапа, ви вбачаєте!
Вони вдарили по руках, як рівні.
- А що ви думаєте про Сімох Дияволиць? - продовжував абат.
Вони розчинялися у звивисту квітку... або полум'яно подібні тіла, колір яких варіювався від фосфоресціюючого зеленого до чорно-фіолетового - кольору застарілої неправедності, і крізь їхню субстанцію можна було простежити биття сердець. Але на знак надії та здорового життя, яке має відновитися, глибока облямівка складалася з умовних весняних квітів і птахів, увінчаних зимородком, що квапився крізь жмут жовтого ірису.
Роджер Салернський визначив трави і багато говорив про їхні чесноти.
- А тепер свині Гадарину, - сказав Стівен.
Джон поклав малюнок на стіл.
Тут були вигнані дияволи, які, боячись бути знищеними до Порожнечі, юрмлячись й мчачи разом, намагались пролізти крізь кожну щілину в пропоновані їм грубі тіла. Деякі свині боролися з навалою, криючись піною і смикаючись; деякі віддавалися їй сонно, як розкішному чуханню спини; інші, вже цілком одержимі, вихором мчали до озера, що лежало внизу. В одному з кутків звільнений чоловік простягнув свої кінцівки, і наш Господь, сидячи, дивився на нього, ніби запитуючи, що він зробить зі своїм визволенням.