- Я не відмовлюся! - Голос Монаха надтріснувся від пристрасті та відчаю. - Це було б гріхом проти Світла.
- Ні, ні! Давайте... давайте освятимо маленьких тварин Варро, — сказав Томас.
Стівен нахилився вперед, витягнув з чаші свій перстень і надів його собі на палець.
- Сини мої, - промовив він, - ми бачили те, що бачили.
- Це не чаклунство, а просте Мистецтво, - заперечив монах.
- Ніяк не допоможе. В очах Матері Церкви ми побачили більше, ніж дозволено людині.
- Але це було Життя... створене і радіюче, - сказав Томас.
- Зазирати в Пекло, як нас судитимуть - як нам доведуть , що ми туди зазирнули - можуть лише священики.
- Або зелено-хворі незаймані дівиці на шляху до святості*, яким будь-яка повитуха могла б дати...
Напівпіднята рука абата зупинила вилив Роджера Салернського.
- Навіть священики не можуть бачити в Пеклі більше, ніж Церква знає, що там є. Джоне, має бути повага до Церкви, не тільки до дияволів.
- Моє ремесло - це зовнішня сторона речей, - тихо сказав Джон. - У мене є свої зразки.
- Але, можливо, вам доведеться ще пошукати, - сказав Монах.
- У моєму ремеслі, що зроблено, те зроблено. Після цього ми переходимо до нових форм.
- А якщо ми переступаємо межі, навіть у думках, то стаємо відкритими для суду Церкви, - продовжив абат.
- Але ти знаєш... знаєш! - Роджер Салернський повернувся до атаки. - Ось весь світ у темряві щодо причин речей - від лихоманки через провулок до недуги вашої леді - страждання власної леді - яку поїдає недуга. Подумай!
- Я думав про це, Салерно! Я справді думав про це!
Томас лазаретник знову підвів голову; і цього разу він зовсім не затинався.
- Як у воді, так і в крові повинні лютувати і воювати один з одним! Ці десять років я мріяв — я вважав, що це гріх, — але мої мрії та мрії Варро правдиві! Подумайте ще раз! Ось Світло під самою нашою рукою!
- Вгамуйте це! Ви б витримали смаження не більше, ніж будь-хто інший. Я подам вам справу так, як Церква — як я сам — її сформулюю. Наш Джон повертається з маврів і показує нам пекло дияволів, що борються в циркулі в одній краплі води. Чаклунство повз очищення! Ви зможете почути, як потріскують в'язанки.
- Але ти знаєш! Ти все це вже бачив! Заради бідних людей! Заради старої дружби... Стівене! - Монах намагався запхати циркулі за пазуху, коли він благав.
- Те, що знає Стівен де Сотре, знаєте і ви, його друзі. Я хочу, щоб ви підкорилися абатові «Святого Іллода». Віддай мені! - Він простягнув руку з перстнем.
- Чи можу я... може Джон тут... навіть накреслити один-єдиний гвинт? - промовив зажурений монах, незважаючи ні на що.
- Негайно! - Стівен забрав його собі. - Ваш кинджал, Джоне. І в піхвах прислужиться.
Він відкрутив металевий циліндр, поклав його на стіл і руків'ям кинджала розбив якийсь кристал на блискучий пил, який згріб у долоню і кинув за вогнище.
- Здається, - сказав він, - вибір лежить між двома гріхами. Відмовити світові у Світлі, яке знаходиться під нашою рукою, або просвітити світ завчасно. Те, що ви бачили, я бачив колись давно серед лікарів Каїру. І я знаю, яку доктрину вони з цього винесли*. Ти мріяв, Томасе? Я також - з більш повним знанням. Але це народження, сини мої, завчасне. Воно буде лише матір'ю ще більшої смерті, ще більших мук, ще більшого розколу і ще більшої темряви в цей темний вік. Тому я, бо знаю і свій світ, і Церкву, беру цей вибір на своє сумління. Іди! З цим покінчено.
Він проштовхував дерев'яні частини циркулів глибоко серед букових колод, поки все не згоріло.
ОСТАННЯ ОДА
(27 Листопада 8 рік до Р.Х)*
ГОРАЦІЙ, Ода 31 Книга V.*
Коли варта під дубом Бантіїї* уночі чатувала
І почувши, як досвітній вітерець задував,
Вже знала, що ніч свою силу втрачала,
Хоч світанок до години своїй гамував
Прихід свій – так Вергілій вмирав
І, розуміючи наближення змін, завбачав*,
Що «Вічних всіх Богів і всіх Богів приречено
Й світання наче те на них чекає зміна
І як світанок той прихід її пригнічено
Допоки не проб’є слушна година.
Бо нова над живими й мертвими зірка явила
І втрачені кохання нашого відтінки і сутінь,
Як і коханих, на вічні віка відновила».
Так, отримавши слово, сказав він...
Сьогодні Меценат очікує мене на Есквіліні*.
Сьогодні ж ввечері зустріну його там...
Та чи відновимось, Вергілій, на світанні?*
Та чи належить нашим той світанок небесам?
КОМЕНТАРІ