Філіпі
Простолюд:
КІТІ ДЖОНС
ЯКУБ ГІРНЕК
Пан Т. Е. ПЕННІФІЗЕР
ЕНН СПВЕНС
ФРЕД ВІВЕР
СТЕНЛІ ГЕЙК
НІКОЛАС ДРЮ
КЛЕМ ГОПКІНС
А також інші члени Спротиву
Духи:
БАРТІМЕУС Джин, слуга пана Мендрейка
КВІЗЛ Джинія, служниця пана Ффаукса
ШУБІТ Джин, слуга панни Вайтвел
НЕМІАДЕС Джин, слуга пана Теллоу
СІМПКІН Фоліот, слуга пана Пінна
А також численні інші африти, джини, фоліоти й біси
Пролог
Прага, 1868
У сутінках одне за одним спалахували ворожі вогнища — їх було помітно більше, ніж будь-якої з попередніх ночей. Вогнища мерехтіли серед сірих долин, мов осяйні самоцвіти: здавалося, немовби з-під землі з’явилося зачароване місто. За нашими ж мурами, навпаки, будинки стояли з затуленими віконницями й пригашеним світлом. Усе химерним чином перевернулося: Прага поринула в мертву темряву, а землі довкола міста палали життям.
Вітер невдовзі вщух. Кілька годин перед тим він шаленів — лютий західний вітер, що приносив нам вісті про пересування загарбників: гуркіт штурмових машин, голоси вояків і тварин, зітхання полонених духів, пахощі чарів. Тепер же вітер напрочуд хутко зник — і в повітрі запанувала тиша.
Я ширяв високо над Страхівським монастирем, не виходячи з кола величних міських мурів, які сам і побудував три століття тому. Мої шкірясті крила ворушилися міцно й повільно; мої очі проглядали всі сім рівнів аж до обрію[1]. Видовище було, правду кажучи, невтішне. Британське військо ховалося за магічним Укриттям, проте хвилі його могутності вже сягали підніжжя Празького Граду. В темряві неясно видніли аури величезного натовпу духів; щохвилини короткі здригання рівнів провіщали прибуття їхніх нових загонів. Темними полями цілеспрямовано пересувалися в різних напрямках групи людей-вояків. Посередині громадилася купа величезних білих наметів, що скидалися на яйця птаха Рока; довкола них, мов павутиння, висіли Щити та інші закляття[2].
Я поглянув на вечірній небосхил. Там клубочились чорні гнівні хмари, трохи підфарбовані жовтим на заході. На величезній висоті — поза досяжністю Вибухів — кружляли шість невиразних цяток, майже невидимих у сутінках. Вони поволі посувалися проти сонця, востаннє оглядаючи наші мури й перевіряючи силу нашого захисту.
До речі, й мені не завадило б зробити те саме...
Біля Страхівської брами — найдальшого та найвразливі-шого місця в мурах — височіла старовинна укріплена вежа. Давню браму було замкнено потрійним замовлянням і незліченними засувами, а похмурі зубці на вершині вежі їжачилися списами недремних вартових.
Принаймні мали їжачитись.
Я летів до вежі — з головою яструба, зі шкірястими крилами, схований за примарною завісою. Я нечутно ступив босими ногами на високий кам’яний гребінь. Я чекав різкого вигуку вартового, миттєвої реакції готових до бою вояків.
Однак нічого не відбулося. Знявши з себе Укриття, я прислухався — чи не чути хоч найменшого запізнілого вияву пильності. Тоді кахикнув. Знову нічогісінько!
Частину муру було загороджено мерехтливим Щитом, за яким причаїлися п’ятеро вартових[3]. Щит був завузький — на одну людину чи якнайбільше трьох джинів. Тому за ним не вщухала добряча штовханина.
— Та годі вже! Скільки можна?!
— Прибери пазурі, ти, бевзю!
— А ти посунься! Кажу тобі: в мене дупа з-за Щита стирчить! Ще побачить хто!
— Ну, це вже забезпечило б нам перемогу...
— Годі крилами вимахувати! Мало око мені не вибив.
— А ти перетворись на щось менше. Може, на глистюка?
— Якщо ти знову пхнеш мене ліктем...
— Хіба я винен? Це отой індик Бартімеус поставив нас сюди...
Отакі, як бачите, нехлюї та бовдури. Гадаю, переказувати це повністю не варто. Воїн з головою яструба згорнув свої крила, ступив уперед і привернув увагу вартових, спритно зацідивши їм міцного ляпаса, одного на всіх[4].
1
Сім доступних рівнів накладаються один на одного, і кожен з них відкриває певні аспекти буття. Перший містить звичайні матеріальні об’єкти (дерева, будівлі, людей, тварин тощо), видимі всім; на інших шістьох рівнях перебувають різноманітні духи, що тишком-нишком займаються своїми справами. Вищі істоти (такі, як я) можуть користуватися своїм внутрішнім зором для того, щоб оглядати всі сім рівнів водночас; нижчі істоти змушені обходитись меншим. Люди - істоти найнижчі. Чарівники носять контактні лінзи, які дозволяють бачити на двох-трьох рівнях; більша ж частина людей бачить лише перший рівень - і, як наслідок, нічогісінько не знає про магічні дії, що відбуваються довкола. Цілком можливо, наприклад, що зараз у вас за спиною ширяє щось невидиме з безліччю щупалець, а ви про це й гадки не маєте.
2
Безперечно, саме там, на безпечній відстані від поля бою, ховалися британські чарівники. Мої господарі-чехи були такі самі. На війні чарівники завжди виконують найнебезпечнішу роботу - сміливо охороняють великі запаси вина й харчів за кілька миль від лінії фронту.
3
Кожен вартовий був дрібним джином, трохи могутнішим за звичайного фоліота. Прага переживала не найкращі часи: чарівники відчували брак рабів і мусили вдовольнитись послугами перших-ліпших, хай навіть поганеньких духів. Це було помітно навіть із подоби, яку прибрали мої вартові. Замість жахливих, войовничих образів переді мною були два кажани-перевертні, ласиця, балухата ящірка й маленьке понуре жабеня.