— Слухайно, Гануську, люди в селі переказують новину, що той турецький купець ще живий, що він багатий торговець, слуга і довірений різних князів та воєвод, котрі за нього опитають. Семена вже всюди, аж до Львова і Перемишля, розшукують, з самбірського замку в різні боки вислано погоню:, гайдуків, смоляків, жовнірів. За голову Семена об’явлено тисячу злотих. Одержить ці гроші той, хто приставить його живого чи мертвого. Багато вояк і селян добровільно згодились ловити злочинця, навіть підстароста з гайдуком вихали вдосвіта в погоню.
Кажучи це, мати дивилася на мене гострим, переляканим поглядом, а я кинувся навколішки ніби промовляти ранкову молитву, але слова застрявали у мене в горлі, а серце колотилося так, наче хтось бив молотом мені під ребра.
ІV Іду в світ
Недарма кажуть, що клин клином вибивається. Пригода Семена і ота закопана в лісі таємна річ, німим і довіреним сторожем якої я став, так влізла мені в голову справжнім клином, що я тільки про де весь час і думав. Але незабаром знайшовся другий клин, та такий гострий і болючий, що не лише, так би мовити, розчерепив мені голову, але й серце провертів глибоко, наче ніж розбійника. Мій батько повинен був повернутися з поїздки в турецький край щонайпізніше в серпні, проте вже й вересень кінчався, а батька все не було й не було.
Тепер у нашій хаті запанували страх за батька і велика журба. Мати плакала вдень і вночі, а я, охоплений жалем, не вмів ні її втішити, ні себе підбадьорити. Люди в селі, замість підтримати в нас надію, лише висловлювали співчуття матері, навідувалися до неї і все базікали, що з турецької землі тепер мало хто повертається, бо там страшна розруха, ллється людська кров, і що така божа воля, треба змиритися з цим і на святі служби давати за душу батька, тому що, — кажуть матері,— коли б ваш був живий, то знати б дав про себе навіть з турецької тюрми, а так, певно, без попа між поганими марно загинув. На довершення лиха, одинокий каш родич і опікун, дядько кантор, помер від гарячки. Залишилися ми тепер сиротами.
Ходили ми з матір’ю в Самбір до купця пана Зибулта, що держав склад угорського вина і торгував із львівськими вірменами, просили його, щоб написав вірменам, чи не відають вони чого про той караван, з яким поїхав батько. Він одразу ж написав, але вірмени відповіли, що не мають жодної вістки, а ті з них, які мали або свояків, або товар у тому каравані, теж у великій тривозі й розпачі.
Отоді, в той важкий час, я добре переконався, що ще гіршою за жорстокість людського нещастя є вічна непевність, коли душа людини, опинившись між жалем і надією, шарпається в муках, а думки б’ються між собою, причому найсумніша з них завжди найсильніша. Я й моя мати почували себе так, наче тато щодня то шомирав на наших очах і кожного разу іншою смертю: чи від зарази, чи від дикого звіра в пустині, чи від рук розбійника; то щодня повертався живий: то здоровий і веселий, то калікою і жебраком, то змарнілим бранцем, викупленим з поганських рук. У такому горюванні минав час, і немовби того нещастя було ще мало, прийшло друге, з волі і руки злої людини.
Я вже згадував, як було з нашим солтиством, чи то з садибою, і як батько боронився від людської напасті. На святого Михайла він мав заплатити підстарості сто злотих і тоді міг жити спокійно на своїй спадщині. Строк давно минув, батько пропав без сліду, про затвердження, яке обіцяв король в Янові, ніякої чутки, отже прийшла нам погибель. Веліли нам забиратися з нашої маєтності, викидали силоміць. Мати захищалася, просила допомоги в бога і людей, бігала, бідолашна, до замку симбірського, благала, на порозі повзала і вимагала помсти з неба на тих, хто кривдить сиріт і. грабує чужу працю; ліпших, — казала, — на шибеницях вішають, — ніщо не помогло. Так відразу, за одним махом, зробили нас жебраками. Я вже був хлопець величенький і, коли б на те моя воля, сокирою боронив би батьківський хліб, з лука Семенового стріляв би, підстаросту і гайдука Кайдаша, певно, убив би і сам би загинув, але мати не дозволяла: цим не допоможеш, — казала вона, — лиш погубиш мене і себе.
Отож мусили ми терпіти. Але мені здавалося, що я проковтнув отруйну гадюку і ношу її живу під серцем, — так були отруєні моє серце і душа. Я дивився на небо: чи не розверзнеться воно і чи не спаде з нього вогненний грім на голови наших грабіжників? Ніяк не міг я зрозуміти, чому не гасне сонце над таким світом; де немає справедливості і кари на злочинців.
Коли батько розповідав, як король Зігмунт в Янові обіцяв йому затвердження на солтистві і як іменував його королівським фурманом, «auriga regius», то я був певен, що вже немає на світі такої людини, котра могла б зазіхати на нашу спадщину. А тут виявляється, що ні гетьман якийсь чи воєвода, а підстароста і гайдук слуга домоглися цього!