В селі мене зустріли, як жебрачину, з кепкуванням і глумом. Я пізнав тоді, який гіркий хліб випікає біда. Я вітаюсь чемно, по людські, підіймаючи капелюха, а мені на те:
— Ого! Ганусик, пан солтис! А що це ти по своє солтиство прийшов, чи як?
— З луком іде, — каже інший, — при зброї, гей! Солтиство, певно, відбирати буде!
Ніколи я не міг зрозуміти, чому люди радіють з чужої біди й нещастя, навіть якщо ти не був їм ворогом, а навпаки, часом і добро робив? Чому саме ті, що їх біда трясе, найбільше раді, коли й інших вона візьме за горло? і звідки тая радість? Коли ти бідний, а інші теж збідніють, то ти ж не став через те багатший, ба ще бідніший, бо хто ж тобі допоможе, хто тобі дасть заробити, при кому ти зачепишся? Це все одно, коли б сліпий радів, що й інші, хто був коло нього, теж посліпли. А хто ж його водитиме, хто дасть йому ложку в руку і води принесе?
І все ж зустрів я, нарешті, одну добру душу, кульгавого Матвійка, що раніш у небіжчика дядька кантора служив, а тепер крутився при ксьондзі за самий харч, без одягу. Дуже цікавий хлопець той Матвійко і до всього спритний. На скрипці добре грає, всякі пісеньки співати вміє. Панотець кликав його до себе піддячим, а за попом — і люди, бо він по весіллях із скрипкою ходив, по колядах бігав, на масляниці страховища робити вмів і жарти веселі придумував. Небіжчик дядько навчив його трохи читати й писати, але тому, що біди азбукою не злякаєш, а Матвійко був бідний сирота, то й попихали ним хто хотів. Коли нас вигнали з слободи, тоді й він утратив останнього приятеля і останній порятунок, бо я дуже любив його, а мати завжди йому помагала як могла.
— А що у вас нового чувати, Матвійку? — питаю я.
— Та що ж, — відповідає,— собак чути, як гавкають, і людей, як плачуть.
— А тобі як живеться?
— Так живеться, що ані вдягтися, ні влягтися, а маю лише надію, що кудись усе-таки звідси звію, бо тут, у Підбужі, ніхто вже не видержить. А ви з мамою що тепер робите, Ганусику?
— Бачиш, Матвійку, ти перший тут зі мною по-людськи розмовляєш, інші мене, як волоцюгу, вітали. Такий я сьогодні бідний, як і ти, то нами гордують.
— Ет, що там, — каже Матвійко, — всі ми люди, лиш отець єгомость чоловік. Гордують, то й нехай гордують, а я сам собі пан, бо я королевич небесний, як і ти.
— Базікаєш ти, Матвійку, казна-що, — кажу сміючись.
— Хіба не так? Адже отець парох[6] щонеділі обіцяє нам царство небесне по смерті, а поки я те королівство матиму, то за життя я королевич.
— Ну, годі вже жартувати, Матвїйку. Розкажи мені серйозно, що у вас чувати?
— Чим далі, тим гірше, — казала баба, летючи з даху. Що чувати? Біда і загибель людська. Підстароста дедалі прикріший стає людям, так що вже не один міркує, як покинути землю і на далеке Поділля перекочувати, а гайдук Кайдаш у вашій хаті сидить, на лаві перед воротами вигрівається, як кабан, лиш чорною головою трусить та довгі вусища крутить. Жере сало вуджене і пиво жлуктить, а живіт у нього росте й росте, дай боже, щоб швидше лопнув. Тепер знову напасть вигадали: гонять людей до лісу, буди роблять — попіл виготовлятимуть.
— А що таке буди і навіщо той попіл?
— Я й сам раніше не знав, що це таке, аж тепер уперше побачив. Прихали купці із Львова, самі німці, старший між ними Гайдер називається, купили у пана Конецпольського монополію на буди в лісі. Будуть рубати дерева, копати печі, дрова складатимуть у купи і палитимуть. Попіл будуть відварювати, тобто лугувати, і робити з нього поташ. Потім той поташ повезуть у Ярослав, на пристань до Сану, Саном — до Вісли, а вже Віслою — далеко, аж у самий Гданьськ. Вже почали працювати кільканадцятьма сокирами. Кайдаш з плетеною нагайкою ходить, шмагає нею і верещить, женучи бідний народ до лісу.
— А в якому ж місці?
— Он там, — показав пальцем Матвійко, ведучи мене на горбок.
«Ось тобі й маєш, — подумав я, бо Матвійко показував саме в той бік, куди ми з Семеном уночі пробиралися до полянки. — А що як і туди прийдуть?»
Але я не висловив цього вголос, лише сказав:
— Матвійку, маю до тебе просьбу. Знаю, що ти добра душа і завжди до нас був прихильний. Може трапитися, що про мене або про маму хтось питатиме, може, про тата прийде якась звістка, або сам він повернеться, а може, від вірмен із Львова прийде який лист чи від козака Семена хтось шукатиме мене, бо у нас його кобза, то в такім випадку щоб ти знав сам і всім казав, що моя мати живе в Стрілковичах у ткача Севастіяна, а я працюватиму в Солі, на солеварні. Може, і пан Серебкович, що нараяв батькові ту кляту подорож, щось переказуватиме, а може, із замку щось прийде…
— А може, і сам король єгомость захоче довідатись про тебе, — говорить жартома Матвійко, — то що йому сказати?